П'яте березня

Новий день почався, як зазвичай уже, з відкриття шкатулки у вигляді ромашки. Сьогоднішнє завдання – «Скажи: Так» Дуже цікаво. Надіюсь, мені не буде ніхто робити пропозицію руки та серця. Чомусь знову згадала про Макса. Він часто говорив про наше майбутнє весілля. Брехун і зрадник. Не треба про нього думати.

Зідзвонившись з Богданом і зробивши усі необхідні приготування, ми відправились до Марини у лікарню. Домовившись з лікарем, я з Богданом завалилася до Марини в палату. Від здивування дівчина аж зашморгнулась ранковим чаєм.

- Ліна? - закашлялась вона.

- Привіт, маленька! - підбігла я до неї, і ніжно обійняла, намагаючись не потривожити її рани. - З днем народження! Щастя, здоров'я і швидше вибратись з цієї палати, щоб ми вже десь погуляли.

Кульки, наповнені гелієм, розлетілись, заповнили усю палату А я запалила свічку на торті на якому красувалися цифра двадцять.  Задувай і гайда смакувати. Лікар сказав, що тобі шматочок можна, а решту ми з'їмо з Богданом. До речі, познайомтесь. Богдан - Марина, Марина - Богдан.

- Доброго дня, Богдане Юрійовичу! - сказала дівчина.

- Що? Ви знайомі?- роззявила рота.

 - Так, Богдан Юрійович читав у нас лекції по дипломатичному етикету та етиці юриста-мііжнародника.

- Ого! – здивувалась я. – Ти не казав, що викладач.

- А де ви познайомились? – поцікавилась Марина.

- Milk Bar. Бодя там працює офіціантом. – відповіла, сідаючи з чоловіком на вільне ліжко.

- Він не офіціант в кав'ярні, він - власник Milk Bar.

- Власник? - здивовано запитала, а очі мої полізли вже на лоба. - Ти не казав. - Та якось не було, винувато промовив Богдан, - я надіюся це не проблема?

- Та ні, напевне… - забубоніла я, цей чоловік уже неодноразово вводив у заціпеніння.

Майже весь день провели Марина в палаті: дивилися фільми на ноуті, який я притягла з дому; з'їли торт і фрукти; веселилися.  Уже коли була п’ятнадцята година, зайшов до нас в палату лікар.

- Ну все, розважились і досить. – заговорив він лагідним, але беззаперечним тоном. - Хворій потрібен відпочинок.

- Коли можна сестру додому забрати? – запитала у лікаря

- Післязавтра. Ближче до вечора, - відповів лікар, взявшись оглядати свою пацієнтку.

Вже виходячи з палати,  я обернулась до Маринки:

- Яке було твоє сьогоднішнє завдання?

- Розкажи про нього, - прошепотіла вона. Я йшла, посміхаючись сама собі. Уже неодноразово впевнююсь, що наші долі з Маринкою пов’язані: шкатулка це підтверджує.

- Можна тебе провести додому? – несміливо запитав Богдан, коли ми уже вийшли з території лікарні.

- Так, - відповіла я, виконуючи завдання (Я сьогодні весь день майже усім говорю: «Так» - про всяк випадок), - тільки пройдімось, не хочу їхати тролейбусом.

- Гаразд. Ліна… я надіюсь, це не стане проблемою, що я не розповів про себе. Розумієш, я хотів, щоб ти спілкувалась зі мною, як зі звичайним хлопцем, а не, як з грошовим мішко… - Богдан запнувся, зрозумів, що це може мене образити.

Проте я не образилась. Згадуючи мою колишню колегу Інну, розумію, що у нинішньому світі дуже багато жінок падких на гроші.

- Ні, все добре. Це твоє життя, - намагалась знайти відповідні слова, - Якщо ти боїшся, що я дружу з тобою із-за грошей, скажи мені про це.

- Ні, я так не думаю. Така щира і самовіддана людина, - промовив Бодя, згадуючи розповідь Марини про її порятунок, - не може буди підступна чи жадібна. – він дивився мені в очі, а потім додав: - Я б хотів тебе завтра попросити скласти мені компанію, та піди до моїх батьків на річницю весілля.

- Що? Ні, ми тільки вчора познайомились. - замотала я головою, відчуваючи, як до щічок приливає рум’янець. – Тим паче мені потрібно готуватись до виписки Марини. Хочу, щоб усе сяяло у кімнаті та й смачненького наготувати.

- Ти не подумай. Нічого такого. Підемо, як друзі. - почав вговорювати чоловік. – А тоді сьомого я допоможу з прибиранням, а їжу закажемо у моїй кав’ярні.

І тоді в пам’яті визирнув папірець:»Скажи: Так»

- Гаразд, але я не знаю, що подобається твоїм батькам, що подарувати.

- Нічого не потрібно, я куплю подарунок від нас обох.

- Ні! - заперечила я, - якщо я погоджуюся іти, то зобов’язана. І не переч мені! – безкомпромісно сказала я.

Від такої моєї відповіді Богдан засяяв у посмішці.

- То це можна вважати за згоду? – перепитав він, не перестаючи усміхатись.

- Так. Я сказала: «Так»!

- Гаразд, тоді я заїду за тобою о десятій годині, за дві години встигнемо пройтися. Я ще й сам нічого не купив.

- Добре, але тоді краще о дев’ятій. Хочу до Маринки заскочити на годинку.

- О дев’ятій годині буду біля під’їзду.

- Домовились. До завтра, - промовила, коли ми уже підійшли до будинку, і подружньому обняла Богдана на прощання.