Четверте березня

Уже із самого ранку я була у лікарні. Маринка мала кращий вигляд.

- Знала, що прийдеш!

- Куди я вже від тебе? – я обійняла подругу.

- Ти вже читала завдання? Я так! Навіть почала виконували, - протягла мені папірець з написом «Набирайся сил» і взялась пити свіжовичавлений  гранатовий сік, що я їй принесла.

Я взяла свою шкатулку і відкрила четверту пелюстку.

- «Milk Bar» - розгублено прочитала я. І побачивши здивовано підняту брову подруги, пояснила: - Наша з Максом улюблена кав’ярня. Ми ходили туди що вихідних.

- І як ти думаєш, до чого це? – Марина кивнула на «ромашку»

- Не знаю, але все ж таки мені потрібно розвіятись. Не сумуй без мене.

- Я буду набиратись сил.

Як завжди «Milk Bar» зустрів затишною атмосферою і приємними запахами. Зайнявши вільний столик біля вікна, чекали приходу офіціанта.

- Чекаєте на свого хлопця? – до мене підійшов офіціант, що завжди обслуговував мене і Макса. Він завжди ввічливо посміхався.

- Нехай друга на нього чекає, - сумно посміхнулась я.

- Вибачте, я не повинен був …

- Усе добре, це у перший день була «всесвітня катастрофа», але у світлі недавніх подій – так, неприємність.

- Вам як завжди?

Я кивнула.

- Горнятко Cacao classic та два полуничних печива,- Богдан, так звали офіціанта розклав переді мною моє замовлення.

Я посміхнулась і неспішно прийнялась смакувати какао. Спогади нахлинули, але мені не було боляче, це вже лише спогади, одна щаслива сторінка з мого життя, хоч вона і закінчилась погано. Випивши напій і посмакувавши улюбленим печивом, підкликала офіціанта, щоб розрахуватись.

Молодий чоловік років двадцяти восьми, з чорним волосся і карими очима, підійшов до мене все так же посміхаючись.

- Ще чогось бажаєте?

- Принесіть мені чек.

- Коштом закладу,- коротко констатував він. – Можна Вас запросити прогулятись містом?

- Ви ж на роботі, - все, що спало на думку від здивування.

- Моя зміна закінчилась, - він зняв чорний фартух і вручивши його іншому офіціанту, - Сань, я на сьогодні усе.

Подав мені руку, і ми вийшли з кав’ярні. Зараз я була схожа на розгублену ворону, адже не розуміла, що тільки що відбулось.

- Якщо я не помиляюсь  - Віталіна?

- Так, а тебе не звільнять?

- Нехай спробують, - засміявся чоловік і потяг мене в сторону парку.

Після кількох невдалих спроб розговорити мене (я все ще відходила від шоку) він сказав:

- Ні, так зовсім не годиться, - він став попереду мене і так йшов задом на перед. – Ти знаєш, що я не тільки офіціант, я ще й барменом підробляю. Дорога пані, Ви занадто сумна, я зроблю вам коктейль за особливим рецептом. Моїм.

Богдан дістав уявний шейк ер і став розповідати, паралельно підкріплюючи усе рухами.

- Візьмемо весняного повітря, додамо кілька сонячних промінчиків, краплинку талої водиці. Збовтаємо усе, прикрасимо квіткою проліска і ву-а-ля. Ой, - він швидко відбіг до будки з морозивом, - і ву-а-ля.

Богдан простягнув мені ріжок вершкового морозива.

- Я подумав, що морозиво більш підніме тобі настрій, ніж моя бовтанка.

Я розсміялась, приймаючи з його рук морозиво. Наші пальці на хвильку торкнулись, і я відчула, ніби, м’яка вібрація пройшлась по моєму тілу.

Після цього напруга спала і ми почали спілкуватись, як давні знайомі. Частково навіть розповіла йому про «весняні події», а особливо, як мені пощастило зустріти подругу.

- Може погуляємо завтра знову? Або в кіно чи ресторан? – вивів мене із трансу чоловік.

- Не можу. У мене на завтра плани.

- Чи можу я тобі допомогти? – по ньому було видно, що він хоче якнайдовше пробути зі мною.

- Так. Мені допомога не завадить. У Маринки завтра день народження.