Хвилини, години тяглися довго, страх за дівчину не покидав мене. Годинник уже перевалив за північ, а лікарі з операційної так і не виходили. Почулася метушня і сестри медичні забігали по коридору.
- Що з Івасько Мариною, - перехопила я медсестру, що саме пробігала повз.
- А ти їй хто?
- Сестра, - збрехала я, знаючи, що тільки родичам можуть сказати правду про пацієнта.
- Вона втратила багато крові, необхідне переливання. Але у неї рідкісна група крові – третя, резус-мінус. У нас в лікарні її наразі не має. Замовили з найближчого банку крові, але прийде не раніше ранку, - зі тривогою у голосі промовила вона.
- У мене така ж група, - від несподіваного усвідомлення, скрикнула я, - У мене навіть помітка у паспорті є, - тикнувши ним в обличчя жіночці.
Швидким рухом вона прогорнула сторінки паспорта, а потім протяжно мовила:
- Григоренко Віталіна Ігорівна?
- У нас різні тати, - випалила я, - то, що не будемо втрачати дорогоцінний час.
Смутно пам’ятаю, що відбувалось далі, адже я трохи боягузка, якщо це стосується крові. Я постійно провалювалася чи то у забуття, чи то у сон, але коли прокинулась, то побачила, що ми з Мариною знаходимось у палаті на паралельних ліжках.
- Моя рятівниця прокинулась, - хрипло промовила подруга.
- Скажеш таке, - посміхнулась їй, - як ти? – запитала хвору.
- Бувало й краще, - криво посміхнулась дівчина. – А ти?
- Не очікувала, що прийдеться з кимось кров’ю ділитись, - засміялась у відповідь. – Добре, що у нас з тобою одна група.
- Сестри. – вона хотіла засміятись, та стрималась.
- Уже так, - підтвердила я. – Хто на тебе напав?
- Не знаю він був у масці. Забрав сумку та телефон, добре, що документи були у куртці.
- Можна тебе про дещо попрохати? – соромлячись, запитала дівчина.
- Звісно, моя хороша, усе що попросиш? – залепетала у відповідь. Я не хотіла, щоб вона соромилась переді мною, чи боялась щось попросити.
- Привезеш мої речі, щось легеньке, що знайдеш у шафі. І гроші. Вони у сейфі за картиною з кониками. Пароль 050801, - хрипло говорила Марина.
- Твій день народження, - усміхнулась я.
- Так, ти пам’ятаєш?
- Звісно ж, я пам’ятаю усе, що ти мені розповідала, - я встала, підійшла і легенько поцілувала подругу у голову.
- Принесеш їх і мою шкатулку. Вона там же.
- Але ти не виконала вчорашнє завдання, - злякано заговорила я. Невже це сталось через те, що вона пропустила завдання. Цікавість цікавістю, але це мене уже почало лякати. Чудеса чи все-таки містика?
- Я виконала. Зранку відкрила. Там було «Залиши». Я й залишила тебе, а натомість ти врятувала мені життя. – подруга змахнула темне пасмо волосся, що неслухняно спадало на хворобливе, але таке привабливе личко.
- Може подзвониш до матері?
- Ні, не хочу її турбувати. Вона ще не зовсім прийшла до себе після смерті бабусі.
- Ну що, сестрички, прокинулись? – перебив нашу розмову лікар, що робив операцію.
- Так, - усміхнулась Марина і тихо додала: - Дякую, що врятували.
- Сестрі дякуй, якби не її кров, навряд чи у нас щось вийшло, - заговорив лікар, а потім перевів погляд на мене: - Віталіна Ігорівна, якщо Ви себе добре почуваєте, я Вас не буду затримувати в лікарні. А поки, що огляну Вашу сестру.
- Добре, дякую, - швидко підхопилась з ліжка, але голова запаморочилась і я сіна назад.
- Обережно, - турботливий лікар підійшов до мене, не забувайте, що ви поділились кров’ю.
- Ок, - приходячи до себе, я уже помалу встала і пішла за медсестрою, що саме підійшла, щоб показати де лежать мої речі, - Повернусь о шістнадцятій.
Я узяла усе, що просила мене Марина. Захопила свою сумочку з гаманцем і шкатулкою. На годиннику була пів на п’ятнадцяту. Уже збиралась виходити, але на останок вирішила заглянути, яке завдання на сьогодні для мене приготувала «ромашка». Після нехитрих операцій, дістала папірець, на якому красувалось «Поділись», але тепер на його звороті дописано «уже виконала».
Я посміхнулась сама собі. По дорозі до лікарні, я зайшла у магазин техніки. Вибрала телефон і нову сім-карту, розрахувалась пластиковою карткою (ще трохи грошей там було).
- Привіт, знову! – я усміхнена зайшла у палату.
- Привіт! Чого така усміхнена? – запитала подруга, розглядаючи речі, які я принесла.
- У мене для тебе подарунок! Знаю-знаю, - затарахкотіла я, не даючи дівчині заперечити, - подарунки наперед дарувати не можна, але він тобі буде необхідний.
Я простягнула Марині новенький телефон.
- Ти, що здуріла? – напала на мене подруга, але я бачила, як вона сяє. Марині було приємно.
- Я дуже звикла до нього, - театрально погладжуючи старий Маринин телефон, який вона дала мені раніше, - тому не буду його тобі віддавати, - по закінченню сцени, ми сміялись обоє.
- Ой, мені сміятись не можна!
- Вибач, - підбігла я до дівчини, що схопилась за біг.
- Усе гаразд, - посміхнулась вона, - хочу глянути у шкатулку, а ти?
- Я вже своє сьогоднішнє завдання.
Дівчина відкрила шкатулку і прочитала уголос: «Подзвони»
- Це вона про що? – здивувалась Марина.
- До мами подзвони, - підказала я їй.
- Ні, - категорично промовила подруга, ховаючи шкатулку і листочок.
- Маринко, не будь уперта! Сама казала, що завдання шкатулки потрібно виконувати.
- Ну гаразд, - нехотячи набрала номер матері та включила гучномовець (їй важко було тримати телефон).
- Алло? – приємний голос жінки лунав з іншого боку.
- Мам, це Марина
- Доню, щось трапилось? Чому ти дзвониш з невідомого номера? Що з твоїм голосом? – жінка засипала доньку запитаннями.
- Мамо, не хвилюйся, але я в лікарні. Мене ранили. Але уже все добре.
- Квіточко, я сьогодні ж вилечу до тебе. Ти хоча б не сама? – я чула, як хвилюється мама Марини, її голос тремтів, вона ледь стримувала сльози.