Друге березня

Спала я тривожно: пережиті неприємності, нове місце та й розповідь Марини тривожили. Але все ж таки ніч була тиха, ніяких звуків не чути.

Ранок почався з будильника хазяйки квартири та її радісного крику: — Ура, я сьогодні виспалась.

— Рада за тебе, — сонно промовила я.

— Я йду на пари, на тобі квартира, — роздавала вказівки Марина, одягаючись в інститут. — Їжа в холодильнику, пароль від вай-фаю біля роутера. Ось, — дівчина кинула у мене телефоном, що від несподіванки, я ледь його впіймала, — мій старий телефон, можеш користуватись. Мій номер там є.

— Дякую, — розгублено відповідала. — Почну пошук роботи та якогось гуртожитку. Не хочу сидіти у тебе на шиї.

— Навіть не думай! Ти мій особистий ангел-охоронець! Від нині ти живеш тут!  — скомандувала Марина.

— Гаразд, тоді я готую вечерю. Ти коли повернешся?

— Чекай о шістнадцятій! — крикнула дівчина, закриваючи двері.

Поніжившись ще кілька хвилин у ліжку, я взялася до роботи, а точніше, до пошуку роботи.  Після години залипання в ноут, розглядаючи оголошення про роботу, вирішила зробити перерву, і перевірити шкатулку. Після натискання пелюстки з номером два, вона, як попередня, відкрилась і показала папірець з одним словом: «Знайди».

— А я чим займаюсь? — запитала у папірця. Підбурена шкатулкою, я ще більш завзято продовжила пошук роботи. Резюме, листи, дзвінки – голова йшла обертом, але успіху було нуль.

Із-за всієї цієї колотнечі, я й не помітила, що на годиннику вже була п’ятнадцята година.

— Через годину Марина повернеться, — вилаялась сама на себе, а я ще нічого не приготовила. Я швидко взялась куховарити.

Всю годину тривожне почуття не покидало мене. Що буде, якщо я не знайду роботу, не виконаю завдання? Непомітно для себе, я почала вірити в цю шкатулку та слова сказані чоловіком з червоним метеликом. Але коли на годиннику було п’ятнадцять на сімнадцяту, а Марина не повернулась і не відповіла на мій телефонний дзвінок, тривога перетворилась на страх. А якщо записка: «Знайди» була зовсім не про роботу?

— Марина, де ти ? — кричала я в телефону слухавку, з якої доносилось: «Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності».  Накинувши куртку, вибігла з під’їзду.

Що ж мені робити? Куди іти? В голові судомно перебирала усі думки. Я згадала, що розповідала Маринка про дорогу з інституту додому, і не задумуючись побігла тим шляхом. Минувши будинки, я добігла до парку. Тут я ще ніколи не була. 

— Найближчий шлях до «Академії адвокатури»?  — схопила за руку якогось хлопця, що саме виходив з парку.

— Ота стежина, — перелякано відповів хлопець.

— Дякую.

Дорожка була найбільш безлюдна. Високі дерева загороджували сонце, і здавалось, що уже сутінки. Я бігла швидко, легені горіли, а в скронях товкло так, що я не чула нічого навкруги. Але все ж таки до моїх вух долинув стогін. Спочатку я думала, що здалось, але зупинившись, я почула, що звук повторився.

Слідуючи за звуком, я пройшла до найближчих кущів. Страх захопив мою душу, а в очах потемніло. Переді мною лежала Марина уся в крові та ледь дихала.

Медична допомога приїхала швидко. Усю дорогу до лікарні, я тримала подругу за руку.  З машини її одразу забрали в операційну.