Перше березня

Перший день весни. Природа пробуджується від сну: виглядає весняне сонечко, співають пташки, і разом з ними співає душа, радіючи сонцю та чекаючи весняних чудес.

Але це не про мене…

Я йшла тротуаром, прокручуючи слова начальника відділу в голові. Точніше всього останню його фразу, адже все, що він говорив було не важливо (то була не правда). Важливо було одне: «Тебе звільнено!».

Як я довго йшла до своєї мрії, але сьогоднішні події, наче грім посеред ясного неба. Та все ж, не можна опускати руки, чи жаліти себе. Я не одна - уже не одна - у цьому великому місті. Я дістала телефон, щоб подзвонити коханому.  Я знала, що Макс завжди мене підтримає.

Поглинена своїми думками та пошуком номеру хлопця, я й не помітила, як налетіла на пару, що йшла неспішно переді мною. Від несподіваного зіткнення, я впустила телефон з рук.  Гаджет  смачно приземлився на бруківку, розлітаючись на друзки.

— Що за день сьогодні?! – зігнулась підбирати мій горе-телефон, який вже не подавав ознак життя.

— Дурепа! Ти не бачиш куди сунеш? – лаялась дівчина, на яку я налетіла. — Любчику, чому ти мовчиш? Я квіти впустила через неї.

— Вибачте, я ненароком, — протягнула я, підіймаючись. Та одразу остовпіла, побачивши обличчя хлопця.

— Максимчику, не мовчи, — скиглила довгонога красуня. Але її кавалер мовчав, наче води в рот набрав.

Клубок до горла підступив, зрадницькі сльози бажали вирватись назовні. Дякуючи моїм «учителям», я ще з дитинства уміла майстерно стримувати сльози та емоції.

— Речі заберу, і ми більше не побачимось! – сухо промовила в обличчя свого уже колишнього хлопця.

— Ліна, — Макс схопив мене за руку.

— Не варто, твоя кралечка образиться, якщо ти її зараз покинеш, — смикнулась.

Усе було наче у тумані: дорога додому (точніше до квартири колишнього), збір речей.  Лише, коли опинилась зі своїми невеликими пожитками на вулиці, і прохолодний весняний вітер повіяв в обличчя, здуваючи сльози з почервонілих очей, я почала думати: «А що робити далі?»

Телефон розбитий, хоча дзвонити не має до кого. Рідних у мене не має - ні в цьому місті, ні ще десь. Єдиною рідною людиною був Макс, який так підло зрадив.

Квартира його — залишитись там я не можу; а тих збережень, що залишилось, на оплату квартири не вистачить (завжди вимагають на пів року уперед). Перший день весни приніс погані подарунки.

«Ліна, годі нюні розпускати. Ти сильна і не з таким справлялась!» — говорив мій голос розуму.  Але сил слухати його не було, я так хотіла, щоб пожаліли, обійняли та заколисали на ручках. «Ти не мала цього в дитинстві, а зараз і потім.»

Так дійсно, не час розкисати. Тягнучи за собою невеличку валізку на колесах, я йшла прогулятись містом, а заодно, і все обдумати. Хоча нічого розумного в голову не лізло, я все ще не переставала йти.

Вечір опустився непомітно, а разом з ним і розуміння, що вночі у місті небезпечно одинокій дівчині.  Я зайшла у цілодобову кав’ярню «Чудеса». Дивно якось, але я не пам’ятаю, щоб раніше бачила її тут — хоча не одноразово тут гуляла з Максом. Потрібно переставати думати про цього зрадника.

— Радий Вас бачити у моєму закладі! — з’явився переді мною чоловік у діловому чорному костюмі з червоним метеликом — Чого бажає, пані!

— Валеріанки, — хмикнула я, але побачивши здивований погляд чоловіка, промовила: — Чай.

- — Буде зроблено, вмощуйтесь! — посмішка не сходила з його обличчя. Вона була така щира і приємно, що на душі ставало тепліше.

Через кілька хвилин, чоловік уже приніс мені чай, шматок тортика і невеличку шкатулку у вигляді ромашки з сімома пелюстками.

— Це чарівна шкатулка! — загадковим тоном промовив офіціант. — Сім пелюсток – це завдання для тебе на кожен день. А серединка квітки – це останнє завдання, яке приведе тебе до твого найзаповітнішого бажання. Це буде твоїм подарунком на восьме березня. Якщо ти будеш виконувати завдання до настання півночі, то у Міжнародний жіночий день отримаєш свій подарунок.

Поки я розглядала шкатулку, він уже пішов.  У свої двадцять п’ять я не вірю в магію, чудеса чи ще щось таке подібне, але цікавість завжди брала верх над розумом — я натиснула на пелюстку під номером один. Пелюстка беззвучно відкрилась, показуючи переді мною невеличкий шматок паперу, на якому написано лише одне слово: «Познайомся»

Я покрутила записку у руці, надіючись ще щось прочитати, але написів більше не було.

— Познайомся, — повторила я в голос і стала оглядати кав’ярню. Вона була пуста, лише в дальньому кутку спиною до мене сиділа дівчина.  Я вже казала, що цікавість мене згубить? Не довго роздумуючи, я взяла свою, так звану, вечерю, не забула й шкатулку прихопити, і підійшла до дівчини.

— Привіт! Не зайнято? – запитала. Дівчина лише глянула на мене заплаканими очима та знизила плечима. – Бачу не тільки мені перший день весни підніс неприємний подарунок? – підсіла я до дівчини, намагаючись зав’язати розмову.

— Угу, — кивнула вона.

— Нумо розповімо одна одній свої  історії, можливо покращає обом?

— Як хочеш — вона не дуже балакуча, але ж я вперта.

— Мене звати Віталіна, але для друзів – просто Ліна!

— Марина! Приємно познайомитись. – уже прогрес.

— Я сирота. Виросла в дитячому будинку, батьків ніколи не знала,  — з чого починати розповідь, як не з початку. — Після закінчення, вступала до інституту, паралельно працювала, щоб заробити на життя. Важко було: усі друзі розлетілись хто куди, у кожного своє життя. Але я не жаліюсь, просто розповідаю. Рік назад, мене прийняли на роботу   — у велику фірму бухгалтером. Того ж року зустрілась з Максом. Ми покохали один одного з першого погляду. Через місяць знайомства він запропонував переїхати до нього, я й погодилась. Мені здавалось, що ось воно щастя, що доля піднесла мені чудовий подарунок за усі тяжкі роки — але так тільки здалось.

Сьогодні мене звільнили з роботи: на мене повісили те, що я не робила. Інна – коханка власника фірми, зробила велику недостачу і підставила мене. Ще добре, що не посадили - лише вигнали без зарплати.