Глава 26

Несподівано Тимур опинився на широкій площі, викладеній кольоровою мозаїкою. Погляд наштовхнувся на величну будівлю Академії бойових магів, що вражала розмірами і пишнотою оздоблення. Гострі шпилі прорізали небо, високі вікна з різнокольоровими вітражами поблискували на сонці, безліч башточок і балконів притягували погляд. Площу по периметру оточували чудові фонтани, їхнє мелодійне дзюрчання заспокоювало, дарувало ненадійне відчуття стабільності. Хлопець підійшов до одного з фонтанів, замилувався його неземною красою. Потім придивися до мармурової основи і побачив дивні літери, які під його поглядом відразу подрібнилися на десятки уламків, змішалися і знову склалися тільки в інші слова.

Тимур зітхнув і підійшов ближче до широких білосніжних сходів, які вели до дверей будівлі. Він почав роззиратися на всі боки у пошуках викладачів чи студентів, але зараз площа була пуста. Раптом прямо з повітря матеріалізувалися напівпрозорі силуети, які з часом ставали все чіткішими, набували чітких обрисів. Він побачив сивочолого ректора Академії, кількох професорів та дуже багато студентів, котрі поспішали у справах. Раптом він відчув легкий дотик до руки:

— Тимур, це я, Сьорі. Ми разом потрапили у мою пам’ять. Нас з них ніхто не побачить та, на жаль, ми вже нічого не зможемо змінити. Ти був би одним з кращих студентів Академії. Тут віталася щирість та відвага. А тепер йди за мною.

Дівчина повела його на величезний стадіон за Академією, продовжуючи розповідь:

Нас навчали бойовим мистецтвам. Саме під час практичних занять я заробила чимало забоїв і синців, — сумно усміхнулася про себе, — Одним із завдань було переплисти ріку, щоб потрапити на острів нежиті. Там ми намагалися вижити, не зламавшись ні морально, ні фізично. Звичайно ж, ми вивчали і багато теорії. Приділяли час вивченню заклинань і варінню настійок, але без гарної фізичної підготовки з монстрами не впоратись. Мить зволікання коштуватиме життя.

— Нічого собі, — здивувався юний маг, — А які ж тобі були випускні іспити?

— Випускним іспитом було вижити на Дикому острові, де спеціально випускали на волю декілька екземплярів нежиті з класифікацією сили від 8 до 10. Якщо нас до цього вчили вбивати нежить з силою від 3 до 7, а тут відразу десятка. Мій старий знайомий, який закінчив Академію, зізнався мені, що йому трапився монстр аж 12 рівня! Але ж про таких ніде немає відомостей.  Та й подібних відважних героїв більше не знайти, — дівчина мрійливо посміхнулася.

— Ти ж не знаєш, чи це правда. Може спеціально добавив рівнів, щоб тобі сподобатися, — констатував Тимур.

— Доранн присягнувся Оракулом Німфоса, що не тільки поборов цю страшну нежить, а ще й показав довгий шрам на плечі, який не захотів заліковувати — військова доблесть. Не знаю, як би я вчинила на його місці.

— Сумуєш за ним?

— Дуже. Мій друг особливий і завжди був для мене прикладом для наслідування. Не всі випускники успішно проходили останнє випробування, але ж і перескласти іспит було неможливо. Якщо злякався і втік з острова, значить, не бути тобі бойовим магом. У таких боягузів стирали пам’ять про вивчене в Академії і відправляли додому. Ми навіть вивчали спеціальний предмет як подолати страх, дивитися прямо вперед, не звертаючи увагу на небезпеку та як виховати у собі сміливість.

Тим часом друзі вийшли на величезний стадіон, де проходили тренування студентів. Неозброєним оком було видно, що вони працювали не з під палиці, а самі доводили себе до сьомого поту. Друзі зупинилися, милуючись тренуванням.

— А он і я, — показала рукою Сьорі.

Тимур глянув у вказаному напрямку, і просто не впізнав дівчину. Де ж це бачено? Сьорі сміялася, жартувала, її очі пускали бісики. Вона саме говорила з подружкою: такою ж засмаглою, спортивною, підтягнутою.

Хлопець не міг зрозуміти, що ж сталося з Сьорі. А потім сам собі дав відповідь. Адже вона так багато бачила смертей і страждань, незважаючи на молодість. А на додачу боролася за життя посеред Згубних Земель, плануючи вирватися з в’язниці під відкритим небом. Та ще ж хоче не тільки вибратися, а й відомстити Чорнокнижнику за смерті друзів.

— Дивись, — одними губами прошепотіла дівчина, — Останні щасливі хвилини в Академії.

Раптом небо почорніло, навколо почав клубочитися густий сірий дим. Щось темне, ненависне і зле насувалося на Академію. З неба впали тисячі смертоносних стріл, чорні лицарі на крилатих конях махали мечами направо і наліво. Стадіон залили ріки крові. Сьорі стояла, широко розплющивши очі, тільки міцніше стискала руку Тимура.

— Ніколи не забуду того страшного дня. Моя помста буде страшною. Я заприсяглася непорушною клятвою над тілами мертвих друзів, що знищу Чорникнижника навіть ціною власного життя. Доки битиметься моє серце, я житиму помстою. Даремно він мене недооцінив і закинув на Згубні Землі.

Тим часом жахлива битва тривала. Трагедія була в тому, що студенти виявилися беззбройними, тому билися врукопашну і падали як підкошені. Але все ж таки деякі сміливці здобували зброю і, скориставшись магічними закляттями, повільно відступали у будівлю Академії. Студенти забарикадувалися у палаці, і встигли поставити на двері магічний заслон.

Сьорі подивилася на Тимура і продовжила розповідь:

— Ми тримали облогу місяць, тільки от біда — деякі викладачі таємно служили Чорнокнижнику. Це саме вони відкрили портал над Академією для вершників смерті. Також зрадники зруйнували охоронну систему та розхитували магічні зв’язки, на яких трималися вежі. І ось одного найчорнішого моменту, настала кривава жахлива ніч. Я відчула, щось змінилося навколо. Запанувала непроглядна темінь і страх, який прокрався в кожну клітину тіла. До цього часу ми не відходили від своїх визначених бойових позицій, тільки періодично змінювали один одного. Добре, що нас навчили обходитись без їжі і води, тобто ми жили поступово вивільняючи внутрішні резерви організму.

— Що ж сталося? Невже сам Чорнокнижник прилетів на розправу? — прошепотів Тимур.