РОЗДІЛ 9. ПАСТКА ЛЮДСЬКОГО ТІЛА

Перший же день у людській подобі завершився провалом. Ян вважав, що це легко: підійти до когось на вулиці, заговорити й передати інформацію. Проте люди в реальному світі виявилися не такими, якими Ян їх уявляв.

Ян зупинив випадкового перехожого в дорогому костюмі прямо біля метро.

— Ваш об'єкт буде стертий через тринадцять днів! Світовий Сервер запускає повне форматування. Мені потрібен доступ до головного вузла зв’язку міста! — намагався пояснити він.

Чоловік витріщився на Яна і зі зневагою промовив:
— Відчепись, придурку! Ніно, викликай охорону, тут якийсь наркоман.

Потім Ян звернувся до поліціянта, а згодом забіг до магазину техніки, намагаючись зламати монітори, щоб вивести на них попередження. Троє охоронців скрутили його, поки він безнадійно кричав у стелю:
— Інспектор уже тут! Час майже вичерпано! Залишилося менше двох тижнів!

За кілька годин його привезли до лікарні. Тепер він сидів у сірій піжамі на ліжку в кутку білої палати. Вікна захищали залізні ґрати, а важкі двері не мали ручки зсередини. У Лімбі стіни також були білими. Але там Ян був королем, а тут — пацієнтом із діагнозом «гострий психоз та шизофренічне марення».

Раптом у тумбочці, куди санітари кинули його старий одяг, завібрував дивом непомічений телефон.

Ян схопив його.

— Яне! — зашепотіла Ніка з динаміка. — Я ледве підключилася до місцевої мережі Wi-Fi. Вони вважають тебе божевільним!

— Я не божевільний, Ніко, — Ян стиснув зуби, його очі блищали від гніву й розпачу. — Я казав їм чисту правду. Чому ніхто не слухає?

— Бо люди не знають про Сервер, — у голосі Ніки бриніли сльози. — Для них життя — це не папки з даними. Вони ні за що не повірять тому, хто пахне мокрим собакою і кричить про кінець світу посеред вулиці.

— У нас немає часу! — Ян щосили вдарив кулаком у стіну. — Залишилося тринадцять днів! Мені потрібен комп'ютер, бодай один, щоб увійти в систему через резервний порт.

— Я вивчила план лікарні, — Ніка миттєво перейшла на діловий тон. — Кабінет головного лікаря розташований на цьому ж поверсі, в самому кінці коридору. На його столі є новий комп’ютер. Якщо я зламаю електронний замок твоїх дверей... ти зможеш туди дістатися?

Ян поглянув на зачинені двері палати, а потім на свої слабкі, тремтячі руки.

— Зможу, — впевнено кинув він. — Готуй протокол зламу, Ніко. Сьогодні вночі ми влаштуємо тут перший справжній саботаж.