РОЗДІЛ 8. ПРОТОКОЛ «ВИГНАННЯ»

Ян та Ніка не встигли завершити свій задум. Вони лише почали сканування зашифрованих секторів архіву, коли білі стіни Лімбу раптово перетворилися на суцільні дзеркала. Синє підсвічування на пульті згасло, в приміщенні миттєво похолоднішало, наче в крижаній печері.

У тиші лунав новий голос — механічний, відчужений, схожий на брязкіт металу. Посеред кімнати із дзеркальною підлогою з’явилася постать. Це була висока, худа фігура в чорному костюмі. Замість обличчя вона мала гладку, блискучу дзеркальну поверхню, у якій Ян побачив власне виснажене відображення.

Ян затулив голограму Ніки собою і різко запитав:
— Хто ти такий?

— Інспектор Корпусу Очищення, — відповіла постать. — Об’єкт Ян, у вас виявлено критичне зараження емпатією. Ваша ефективність знизилася до нуля відсотків. Ви порушили графік видалень.

Ян напружився, міцно стискаючи кулаки:
— Я більше не буду видаляти людей. Необхідно негайно скасувати форматування сервера!

На мить дзеркальна маска Інспектора спалахнула синім сервісним світлом.

— Думка об’єкта не має значення, — холодно промовив Інспектор. — Об’єкт Ян підлягає утилізації, а програма NIKA_02 буде повністю стерта за сприяння саботажу.
 

— Ні! — закричав Ян. Інспектор проігнорував його. Помах його руки — і стіни кімнати здригнулися, почавши стрімко зближуватися. Простір стискався так швидко й безжально, ніби вони опинилися всередині промислового гідропреса.

— Запуск протоколу «Вигнання», — оголосив Інспектор. — Оскільки ви так високо цінуєте біологічне сміття, ви станете його частиною. До повного форматування диска Землі залишилося чотирнадцять днів. Спробуйте вижити в коді, який самі ж залишили недовершеним.

— Яне! Хапайся за мене! — відчайдушно крикнула Ніка. Її постать спалахнула сліпучим світлом, спрямовуючи останні краплі енергії в системний порт за мить до того, як прес Інспектора завершив свій рух. Навколишній простір вибухнув чорною порожнечею.

Ян різко розплющив очі й ковтнув повітря ротом. Легені розправилися з таким болісним болем, що він аж закашлявся. На обличчя падали холодні, важкі краплі.

Лежачи на спині, Ян поглянув на темне, брудне небо та залізобетонні балки. Повітря було насичене запахом вогкості, бензину та диму. Він спробував підвестися, але тіло здавалося важким і безсилим, наче чавун. Руки тремтіли. Поглянувши на свої долоні, він побачив, що вони брудні й вкриті саднами, а з порізу на пальці тече справжня, густа червона кров.

Ян був під тим самим мостом — на Землі, у пастці людського тіла.

Поруч у калюжі лежав старий, потрісканий телефон. Екран миготів, а з динаміка долинав слабкий, хрипкий і дуже наляканий голос:
— Яне... Яне, ти живий? Боже, мій процесор ледь не згорів. Я застрягла в цій залізяці. Тут така мала пам'ять...

Ян перевернувся, схопив мокрий телефон і притиснув його до вуха. Його зуби цокотіли від холоду.
— Ніко... я тут. Я відчуваю холод. Це... це реальний світ?

— Так, — тихо відповіла вона. — Інспектор викинув нас. Ми на Землі. І у нас є всього два тижні, щоб знайти спосіб повернутися і зупинити його, поки цей світ не перетворився на попіл.

З-за рогу вибігло маленьке брудне кошеня — те саме, яке Ян бачив у спогадах безхатька Грея. Воно підійшло, потерлося об Яна та тихо замурчало. Ян обережно притиснув тваринку до себе, вперше відчуваючи її живе тепло, і подивився на далеку лінію міських хмарочосів.

Полювання почалося.