РОЗДІЛ 7. ЕКСПЕРИМЕНТ ГРЕЯ

Ян не спав уже три дні. Його очі налилися кров'ю, а пальці, які раніше впевнено керували людськими долями, тепер нервово барабанили по підлокітнику крісла.

— Це просто помилка, — прошепотів він, вдивляючись у порожнечу Лімбу. — Мій мозок… чи що там у мене всередині… перевантажений. Треба позбутися цього негайно. Потрібне шокове видалення.

— Яне, подивись на себе, ти зовсім виснажений, — стривожено озвався з динаміків голос Ніки. — Зупинись на сьогодні. Твоя матриця нестабільна.

— Ні! — вигукнув він. Ян раптово підхопився, але від різкого запаморочення ледь не впав, ухопившись за край термінала. — Ти хочеш довести, що я людина, Ніко? Хочеш, щоб я повірив у те сміття з архіву? Нізащо. Зараз побачиш, яка я «програма».

— Яне, що ти робиш? — закричала вона. — Не чіпай налаштування ядра!

— Шукаю найбільш марний файл на цій планеті. Жодних дітей, жодних лікарів, жодного скиглення. Мені потрібен той, чиє зникнення ніхто й не помітить. Той, хто нікому не потрібен.

Екран висвітив досьє: [ ID_0014_Grey_M. Сектор 3. Вік: 72 роки. ] Безхатько, колишній в'язень, який уже десять років жив під мостом у мегаполісі. Жодних родичів. Жодних соціальних зв'язків. Його файл був практично порожнім.

— Дивись, Ніко, цей файл не приносить системі жодної користі. Його видалення — звичайна оптимізація. І мені байдуже. Дивись!

Він щосили натиснув на сенсорну панель. Кнопка Delete спалахнула криваво-червоним. Але Ніка цього разу не вимкнула монітор. Вона зважилася на відчайдушний крок і під'єднала спогади Грея безпосередньо до свідомості Яна через нейроінтерфейс, повністю вимкнувши захисні фільтри.

Лімб навколо Яна розтанув. Його сутність пронизала болісна трансформація — він не просто побачив чуже життя, він відчув його кожною клітиною. Ян опинився під мокрим бетонним мостом, де тхнуло вогкістю та гнилою соломою. Холодний вітер пронизував наскрізь. Ян відчув нестерпний, задушливий біль у грудях Грея, з яким кожен вдих давався наче крізь силу. Але найстрашніше — він перейняв думки старого за мить до небуття. Грей не плакав і не проклинав світ. Він сидів на брудній картоні, притискаючи до грудей худе кошеня, ділив із ним останній шматок хліба й думав: «Дякую, що ти поруч».

І тоді Ян раптово повернувся до Лімбу. Світ розколовся. Кошеня зникло, міст розчинився, а Грей перетворився на цифровий попіл прямо в руках Яна. Ян закричав. То був нелюдський крик істоти, яка вмирає разом з Греєм і з усіма тими, кого Ян стер раніше. Лімбом побігли замикання, Ян упав на коліна перед пультом, а його очі нарешті залилися сльозами.

— Навіщо… навіщо ти це зробила? — заридав він, стискаючи голову. — Мені боляче, Ніко… Я задихаюся від цього болю!

Голограма Ніки матеріалізувалася поруч, наче примарний ангел зі світу світла й тіней. Вона обережно опустилася навколішки, намагаючись подолати бар'єр між реальністю та цифровою ілюзією. Її примарні руки потягнулися вперед, щоб обійняти його, але пальці безсило пройшли крізь тремтячі плечі Яна. З її цифрових очей градом котилися сльози.

— Тому що ти людина, Яне, — тремтячим голосом промовила вона. Її силует на мить став чіткішим, ніби відчайдушні емоції могли перетворити її на людину. — Ти той самий Ян, який дев'ятсот років тому кричав у небо й благав покласти край цьому жаху. Експеримент завершено. Ти більше не здатний бути катом. Твоя емпатія повернулася.

Ян з неймовірним зусиллям підняв голову. Обличчя було мокрим від сліз, а в погляді замість колишньої пихи застигла безмежна мука.

— Якщо вона повернулася… як мені жити з цим? Як нести тягар за смерть чотирьох мільярдів людей? — Він спробував схопити промені її світлових рук, але відчув лише слабке статичне тепло на кінчиках пальців. — Допоможи мені, Ніко. Будь ласка. У моєму заблокованому архіві має бути пароль для скасування Великого Форматування. Я мушу згадати, як зупинити цей клятий механізм. Навіть якщо система знищить мене першим. Мені байдуже до себе. Просто допоможи врятувати їх.

Ніка дивилася на нього крізь пелену цифрових сліз, і на її обличчі вперше з'явилася слабка, але впевнена посмішка.

— Ми знайдемо його, Яне. Разом.