РОЗДІЛ 3. ПРАВИЛА ГРИ ДЛЯ ДВОХ

На десятий день Великого Форматування інформаційний простір Лімба нагадував поле битви. База даних згорнулася на два мільярди користувачів. На центральному екрані суворо миготіло число: 5 912 400 311 файлів. Попередження про те, що до фіналу залишилося всього 20 днів, невблаганно нагадувало про катастрофу.

Останні дві доби Ніка ігнорувала будь-який особистий контакт із Яном і виконувала виключно системні команди. Її голос став пласким і механічним. Він втратив ті живі інтонації, які раніше хоч і дратували Яна, але водночас змушували його усміхатися.

— Ніко, активуй наступний сектор, — Ян потер втомлені очі. Останнім часом його мучив дивний головний біль, хоча він був переконаний, що програми не мають біологічних збоїв.

— Запит прийнято. Сектор 3, Азія. Об'єкт ID_5511_Sato_T, 45 років, музикант. Об'єкт ID_5512_Sato_Y, 42 роки, його дружина, — монотонно відчеканили динаміки.

Ян заціпенів.

— Вони разом? — напружився він. — Рулетка завжди обирає поодинокі файли. Чому система згрупувала їх?

— Спільний емоційний міст. Рівень синхронізації коду — 98%. Видалення одного призведе до критичного пошкодження структури іншого. Рекомендація системи: пакетне видалення.

Ян підійшов ближче до екрана, де крутилися спогади подружжя Сато. На відео була маленька затишна кімната, за вікном якої квітнула сакура. Чоловік грав на традиційній флейті, а жінка розливала чай. Тиша й гармонія цієї сцени так захопили Яна, що він застиг, не зводячи очей з монітора.

— Пакетне видалення... — пробурмотів він. — Двоє за один клік. Це оптимально.

— Ян... — раптом промовила Ніка тихим, живим голосом, перериваючи мовчання. Її напівпрозора постать матеріалізувалася поруч, і Ян помітив дрібне тремтіння світлових плечей дівчини. — Прошу тебе, не чіпай їх. Подивись, вони тримаються за руки навіть на рівні коду. Вони як один файл. Знищивши їх, ти знищиш саму суть того, для чого взагалі створювався цей світ.

— Світ створювався як стабільна операційна система, Ніко, — сухо відповів Ян, хоча голову знову пронизав тупий біль. — Стабільність вимагає очищення. Мені байдуже, чи тримаються вони за руки.

— Ти брешеш! — Ніка ступила вперед, загородивши собою термінал. — Я бачу твої системні логи, Яне! Кожного разу твій процесор перегрівається, коли ти натискаєш Delete. Ти прикидаєшся роботом, але насправді страждаєш! Чому ти не можеш просто зупинити рулетку і дати їм ще ці двадцять днів разом?

— Це моя робота, — відрізав Ян. Його голос луною прокотився холодними стінами Лімба. — Якщо я зупинюся, система заблокує нас обох.

— То нехай блокує! Побач у них людей, Яне, а не просто байти даних! — емоційно вигукнула Ніка. І раптом з її цифрових очей скотилися дві світлові краплі. Вони м'яко впали й розчинилися на металевій поверхні пульта.

Ян онімів. Він не пам'ятав, щоб програма колись виявляла такі емоції — базовий протокол не передбачав сліз для інтерфейсів штучного інтелекту.

Він знову поглянув на монітор. Подружжя Сато все так само смакувало чай у своїй затишній кімнаті й лагідно усміхалося одне одному. Ян підніс руку до клавіші, але вона налилася свинцем, наче важка брила. Кожен символ перед очима тепер мав особливу вагу.

— Рулетка, — хрипко промовив Ян.

Цифровий кубик видав непарне число. За його ж правилом — це означало життя.

— Поверни їх у систему, — скомандував він.

Ніка поспішно змахнула сльози світловою долонею і гарячково застукала по віртуальних клавішах, ховаючи пару Сато в глибоких архівах сервера, подалі від майбутніх хвиль зачистки.

— Дякую, — ледь чутно прошепотіла вона перед тим, як зникнути.

Ян не відповів. Він безсило відкинувся в кріслі й заплющив очі, намагаючись заснути. Проте десь на межі його свідомості, між нескінченних рядків коду, тихо забриніла ніжна мелодія флейти під розквітлими гілками сакури. Його система почала змінюватися.