ГЛАВА 37

Слава.

Хапаю Джесіку за лікоть й тягну в бік своєї автівки.

- Джессі! Ми ж начебто поговорили! - Почав я першим, хоч і розумію, що не дуже люб'язно, але в  цей момент за мене говорять емоції.

- Я теж рада тебе бачити! - Залепетала вона.

- Що ти тут забула?

Кліпає оченятами, зображаючи ображену невинність. 

- Пробач! Я приїхала бо мене геть замучило сумління! Я так негарно повелася в останній нашій розмові! - Почала вона. - Увесь цей час, що ми були не разом, я думала про те, наскільки ти і Мія мені дорогі. Ви моя сім’я! Вона у лікарні і потребує моєї турботи… Ми ж найліпші подружки! Тож владнала свої справи… І… Я тут! 

Що? Тепер це так називається? Та весь час, що ми зустрічалися Джессі намагалася “перетягнути ковдру” на себе. Між ними наче йшло невидиме змагання: за мій час, за мою любов, прихильність та увагу… Погоджуюся, що це звучить ще гірше ніж насправді, але не я вигадав цю конкуренцію між ними, не я їх заохочував, а лише намагався зупинити приховану ворожнечу!

- І я не помилилася! - Вигукнула вона з щасливою посмішкою на обличчі. - Соломія, вона не лише пізнала мене, а й пригадала, що ми товаришуємо! Лікар у захваті й, без перебільшення стверджує, що це дуже позитивна динаміка. Настільки, що навіть готовий відпустити Мію додому, де їй неодмінно стане краще!

- Що? - Мої очі округлилися. - Як ти дізналася в якій вона лікарні?

- Та це не так вже й складно! У вашому місті їх всього декілька. - Пересмикнула плечима. - То ми їдемо за Мією? Чи так і будемо стовбичити під твоїм інститутом? 

Вона спробувала покласти руку зверху моєї, та я висмикнув, міцно стиснувши обома руками кермо.

- Заспокойся будь ласка! - Солодко замуркотіла вона. - Всі ми зараз на емоціях і це зрозуміло… Мені не вистачало тебе! Ви дорогі мені!

- Джес! Вибач! Але … - Зробив паузу. Такі слова завжди даються не легко. - Я не можу сказати про себе те ж саме. 

- Ясно! - Вираз її обличчя змінився, з'явився сум в очах.

- Ну що ж! Все одно, я вважаю, що приїхала не даремно! Можливо з часом ти зміниш свою думку. 

- Джес… - Тільки й зміг промовити я.

- Ну то ми їдемо? - Вона нервово зайорзала на сидінні автівки. 

- Так! - Натиснув на газ, автомобіль зірвалася з місця.

В лікарні виявилося, що  справді Джесіка не збрехала. Лікар, який лікує Мію почав наспівувати найоптимістичніші прогнози. Така позитивна динаміка за одну ніч? Це можливо? Раптове покращення, щойно Джесіка з'явилася на обрії. Навіть за декілька годин  лікар потурбувався про виписку сестри, підготувавши всі необхідні папери. Ось так! Просто та легко? 

Увечері втрьох перетнули поріг нашого з Мією дому. 

- Ну ось ти і вдома, люба подружко! Тепер я буду спокійна! - Мило посміхнулася Джесіка й узяла сестру за руки.

- А ти хіба не залишишся? - З тривогою в голосі запитала Соломія.

Соломія

- Не знаю… - Зам’ялася Джесіка. - Ми з Славкою більше не пара.

- Не пара? - Сполохано перепитала Мія. - Як так! Ви вдвох такі гарні. Слава! Ви ж просто розігнуєте мене? - Рознервувалася. - Джессі залишиться з нами? 

Джесіка повільно попрямувала до виходу, озираючись. Тільки мені зараз здається, що це театр однієї акторки? Не здивуюся, навіть, якщо ще й лікарю добряче “підмазала” за виписку…

Джессі

- Джессі! Лишися! - Мія вчепилася за її руку. 

Якби не знав свою сестру, чесно, подумав би, що “змова”! Вдвох буквально впилися в мене поглядом. Мія з проханням! Джесіка з викликом! Наче промовлячи: “Ти маєш дякувати мені, а не виганяти з своєї домівки!”

- Добре! Ходімо Джессі, я покажу тобі твою кімнат! - Підхопив валізу й покрокував до сходів під радісний писк сестри. 

Серед ночі прокинувся від шереху. Нашвидкоруч натягнув джинси та футболку й поплівся сходами вниз на звук, який лунав з кухні.

- Я зголодніла! - Відповіла Джессі першою на моє німе питання, визирнувши з-за дверей настіж відчиненого холодильника. 

- Смачного! - Побажав я й попрямував до виходу з кімнати.

- А ти мені не допоможеш? - Ніжним голосом запитала вона.

Даремно думав, що на сьогодні “пригод” вистачить. І ось моя колишня дівчина зовсім поряд. У обтислому, спокусливому, прозорому одязі, який ледве прикриває сідниці. Здається ще й мій подарунок до того ж. Такий собі жіночий хід. Пробити на спомини та емоції…

- Може ти хоч прикриєшся? - Наголошую їй на зовнішньому вигляді.

- А що такого? Ти щось не бачив? - Закліпала спокусливо оченятами й закусила нижню губу. 

- Бачив! - Ствердно кивнув. - Але в даний момент, вважаю, твій вигляд не доречним, як і в наступні моменти теж. 

- Звичайно! Розумію! Я не подумала, що в цьому домі ми не лише вдвох. - Вона зробила крок до мене.

- Джес! Давай відверто! В тебе нічого не вийде! Я не той, яким був два роки тому! - В моєму голосі звучать нотки роздратованості.

- Я це помітила! - Джесіка стиснула щелепу й насупилася. - В тебе хтось є?

- Є! - Знову кивнув.

- І хто вона?

- Яка різниця, Джесіко! 

- От чому я не хотіла відпускати тебе самого! - вона перейшла на істеричний тон.