ВІТРИЛА ПЛЕЩУТЬ...

ВІТРИЛА ПЛЕЩУТЬ...

Хвилі побіліли, гребінчасті нарви стали як криця. Дністер стрепенувся спросоння й позіхнув досвітньою імлою. Край берегів знявся туман із крихтою багру, де верболози.

Перший промінь сонця перелистував осоку на самоті, і в цю мить із роззолоченого пня відпав пірнатий клубок із настороженим назверх терням малих крил. Серед перемерзлого цвірінькання сіра куля розсипалася на траві дрібною пташнею, очманілою від світла й утіхи. Це сплюшки з притятими борідками бігли кривулькою перед себе й хмільно збивали росу, ніби хтось сипнув зерном по материнці, по зимнім інею...

Дністрова пристань виринула нараз із сутінків, а з нею на якорах дванадцять опанцирених міддю високостінних суден із різьбами-амулетами на причолах. Роки вже, як вони, оті могутні будівлі, починали тугсвоє життя, вдягалися в тіло з дуба, ясеню, з металу, брали в себе довготривалу працю людських м'язів, спрагнено й ласо нили снагу, хист своїх творців, щоб стати нарешті здійсненням корабельної краси.

Дедалі всі судна стали видні, мов на пожежі: від долівки з рівними засмоленими ребрами і яворових облавків, заквітчаних вінками, аж до жовтих щоглів і синіх вітрил. У круглих вирізах степениць двома покосами нудьгували весла, мірило сили, чорні крила суден. Ще трохи — й полонена Литва приляже їх валкою засмалених грудей і з глухим, чужинецьким співом, що в ньому гудітиме далека погроза, знесе Романів флот Дністром у Чорне море.

Кораблі були вже повні княжого й боярського набору під вощаними ряднами: соболині й боброві блами, сувої льняного більця, бурштин із Литви, риб'ячий клей, мед у берківцях, воскові кружала, стиртами сповитими в мотузи, закутаними в рогожі, встеляли долівку суден. І ще пірнаті подорожани, яструби до ловів, кривавоокі й люті, оббивали з криком прути кліток під свіжим смерековим гіллям.

Усю ніч гриміли край Дністра ковані вози, й усю ніч танцювали зорі на криці важких коліс, накарчницях ярем і рогах волів. У тьмі вони здавалися побільшені, ніби постаті на хмарах. Грохіт скринь, маяки смолоскипів, відбиті, мов огненні бунчуки над водами, скрип вантажу з висоти двигарів, блиск зіниць, що їх заливав піт, нагота плечей, потемнілих у змагах, хвилювали Дністрове набережжя мало не до світанку.

Був ясний ранок, коли людська сутолока налетіла, гей стобарвний вітер, усіми нараз дорогами й коли серед окликів знявся вгору стяг цеху дроводілів із розшитим, на малиновому полі зеленим дубом, ознакою ремесла. Його окружив гурт корабельних робітників із старшиною, рослим кметищем із-над Черемоша. У сніжній сорочці верх портяниць, гей грань, і взірчатими пазухами під хусткою з шовку, він зняв крисаню з вогкого чола й полегки прочісував чупер, чорний, з виблиском.

Думав, може, про свої далекі мандри, залитими сонцем лісами Болгарії, Боснії та Кавказу, де за гідну плату вчив чужинців правити деревом, обробляти його? Хто ж, як він, годованець барвінкових грунів, знав так глибоко світ дерев, ігру живих, местьпобитих, щоб на бутинах, на кізіх плаях, поміж палі, вбиті, мов копія, за спадом гори, гнати ковбки в долини рік, ніби слухняну отару? Хто інший умів би безкарно заволодіти тайною, як це дерево з недоступних скель сколихнути, звалити з ніг,— і вести в безпеці поміж запори та дубові бугаї оцю сліпу, могутню силу?

Тесля всміхався щасливо та розпинав крашений киптар. Ставало тепло.

А на пристані поміж юрбою купців ішов живий гомін про плавбу, що мала сріблом діргем і золотом солідів наповнити шкуряні калити з хитрими сківками, перевішені біля дорожніх опанч, багацьких.

Сонце йшло на пальцях по білій ріні, минало купецькі плечі, як заборола, визолочувало рожево ковпаки з повсті, в кунинихбламах, великі обличчя в бородах, опукі черева півкулями під сукном, в емальованих гудзах, до колін і плетених байорах здовж шиток.

Говорив щось там Самобор, Вишата,— його права рука в мінливих перстенях сипала, здавалося, жмут веселого світла на майбутню дорогу. Недаром його судна плавали по всяких океанах і недаром держав він у пучках пальців усі нитки боярської та княжої торгівлі, де б вона не простягала своїх метких гонів,— від північного моря до староперських провінцій.

Він дивився, як гребці увихалися по чердаках, поміж ужища і якори, а простоволосий морський волоцюга, рудий вікінг, кріпкий, як корч, із червоним карком, немов витертим генною, розправляв згрібний мотуз із кружала, та гойдався в такт своєї пісні. Певно, співав він її колись у суднах з образом Тора край берегів Британії, Оркадів, по той бік Гібралтару... В мелодії, що нею скальди північних вод розбурхували тугу бригантів-пройдисвітів, опертих чолами об столи з грабленим вином, була сувора простота й погорда для смерті.

Го! бурю розгонять, що ніч принесла,

В залізних долонях залізні весла!

На останніх кораблях заздалегідь приміщувалася залога, поблискувала криця шоломів і копій, у сагайдаках задирчато ярилися стріли, з корабельних причолів зловорожо позіхали пращі. Хиталися серед ходи сірі, як камінь, лучники, бігали щитоносці, зброєноші, стрибали почерез линви півнагі чури з мідяними ковтками у вухах, оброслих волоссям.

Вишата мріяв тим часом про Царгород, що кипить торговельним клекотом, про шовки Тессалоніки, килими із Смирни, їх полум'яне тло, розкіш зелені, листву в чудових тонах смарагду й резеди з голубими квітками й червінню рож. Він згадував Дамаск з його безцінною зброєю, Багдад із перлами й раєм пахощів та добував із мрій числа, наче зерна з лушпини. Але нараз — ворухнувся зчудовано: дрібні, спітнілі ручки довірливо обняли його шию. Дівчинка — чотириліток у раменах няньки — пригадувала йому ще раз давно бажаний гостинець... Не ступанці з квітками чи бісерову силянку, біленьку, й не плахітку, прошиту дорогою заполоччю. Як розпещена істота, що їй належали любов, дари, влада, вона просила настирливим шепотом кольорового дива чужини, байки з писаних городів Нісама...

Прояснилося весело Вишатине обличчя: він трохи соромив доню, що вона не купецька дитина, не його, вдавав гнів із безглуздої просьби, а купці в хитрих осміхах засвідчували в один голос батьківську догану, бо ж чистий глум возити казки, що їх потому забувається.