НА УЖОК ПРОБ'Ю ГОРИ...

НА УЖОК ПРОБ'Ю ГОРИ...

Князь їхав попереду дружини, оддалеки, рад тривав сам. Дружинники не квапилися здоганяти його — хто любку згадував, хто талан-достатки, а кожному було на думці скоре лігво.

Вечоріло. Живичний шум уколисував, хлюпіт води гомонів до вуха, баяв...

Потік, що привів їздців аж сюди, сновигав тепер мілким заливом верх ржавини, моргав між дженджурою й бредульцем та цоркотів пошепки, як розсипане намисто.

А князь думав пильно про намірене діло, для якого їхав оце з досвіту до ночі, байдужий на красу своєї землі й приваби спочинку у важкій дорозі. Владна це була мрія і полонила ціле його серце.

Місяць спалахнув понад голови такий вимитий росами, аж списи їздців заграли сапфіром, а ковпаки поплили під небом, гей вежі. За копитами в росах сивів відблиск, пасмужив царину, як рух доокільний пасмужить глек на станкові.

Хтось там підніс руки в куниних відлогах угору, витав місяць, вечірню світицю:

— Путь добра нам, дорожнім,— і тобі, ясенбоже, місяцю Володимире...

Ліс розсікся в цю мить набоки, простелив спохилля, як мальоване.

— Красний Брід! — пізнав місце молодий Свен Гіллє, дружинник із Скандії далекої.—Тогідь сполював я тут тура напричуд. Роги — гілляками, у двадцять вирізів, а кожний виріз, гей дубове весло. Уставився онде на мене, як гологора... Лоб в упір, на розчохах хабуз гойдається, а над чолом у гребінчастій короні червона стрічка палахкоче...

— Глухі десь нетри викинули на берег таку звірову,— міркував сивочубий Милорад із Завишні.— Тільки,— тут скубнув рідкого вуса,— ув'язка оця багрова відки на рогах узялася?

Томир, пильний співак, затягнув упівголоса стару коляду, мотав головою в брунатних кучерях:

— Де біль качала? В тура на розі... В тура на розі...

— У тому й річ,— засміявся Свен,— що не бракло тоді й богиньки-краси, чи побережницької дівки, роздягненої над оцим потоком, з одним тільки рантухом волосся, як сонце, верх наготи. Чаїлася он там, під тисом чорнолитим, півлицем прилягла до дерева, поклала на мені витріщате, з золотою вією око... Я вибрав тура. Пустив смертельну стрілу йому в саме вухо, далі бардинкою причмелив гаразд,— вона ж, русалка, чи Ляля, майнула мені в очах, як жовтий вітер над ланом, заруділа темними колінами між вовчі ягоди. Кричала...

— За туром оцим відай? — обізвався Милорад.

З думкою уже про інші речі, Свен слухав, як чуби смерек шумливо обкручували нічний шепіт довкола нього й себе.

— Ватра! — сповістив весело наряджений, як кукла, Стослав із Витані. Він підкреслив списом огненну смугу, що саме зчерленілаялиці.—Мемо скоро вечеряти!

Тут кінь його, що йшов збочем, спотикнувся на якійсь запорі, і їздець насилу тільки не вилетів із сідла.

Це була могила з берізкою, перевитою вишитим рушником у головах ще й поясом, багатим колись, тепер уже лахміттям. На деревині гойдалися китиці з качурових хвостів, вмочені у розтоплений, зелений віск. Течійка сплила уже до сонця, скапи перемішалися грубо з лелітками...

І ще, приторочене на бічній гілці, висіло там обтяте волосся, довге, сонцеподібне,— воно маяло з вечірнім шепотом у той самий шарпаний ритм, що розбурхував сосни.

Їздці на мить зніміли — полонила їх мимоволі невпіймана, як тінь, дівочість, привид плеча, повз якого оті пряди розснувалися колись злотоглавом. Звиділася довірлива глибка на чистій, молодій шиї та виіскрений рух сокири, що ним красу цих кіс обрубано до лавиці у жертву могилі...

— Юнача тут домовина,— сказав Радивой.— І судженої коса на ній...

Він подався нараз взад від дошкульного враження й грімко окликав усіх:

— Це ж Сватошина могилка, не чия! Його це лицарський пояс із левом у спряжці візантійської роботи...

А люди плетуть, що Святоша у Буді сів поруч самого короля! Значить, у сутичці з угорським випадом, такий молодий, погиб!

Озлився, не рад скорбним міркуванням, смільчак Влад із Прислопа:

— Дам соболів тому, хто знає, чого ми тут і доки? На Перуна, течемо, гей вівці, у стодідьчі потоки!

Вказав порухом князя, діймило його мовчання:

— Дуба вести б на возі — й дубом відчиняти оці ворота!

Князь, як на те, обернувся, прижмурив око із згоїною почерез лиховісну брову, звернувся до боярів проти себе (говорив гостро, тихо, рідко...):

— Гляньте туди! — сказав і закреслив указним пальцем, виіскреним перснем, ламану лінію понад чорнобір.— Від отієї гребенини, де, мов жінка, лягла опукими грудьми горілиць, аж до купи горбів... Самітню ялицю на гостроверсі бачите?

Він піднісся на коні, підпер долонями боки й говорив суворо в ясну ніч, наїжену гострицями скель поздовж неба:

— Кичери сунуть чета в чету... Там я витну в пень смеріччя й вирубаю шлях на той бік угорських границь... На Ужок проб'ю гори! З полонин погрожу франкам!

Його хижий вид заграв смугою реготу, білиною зубів:

— Угри повз Вягру, Сяноком до мене, я ж — ужоцьким провалом до них! Сидітиме Арпад у Буді на прив'язі, не знатиме години...

Загомоніло між боярами, оклики перемішалися. Князь нахилився вперед, виріс:

— Чую, бликає він аж на Наренту, пахне йому Рагуза... Я ж он тим південним склоном ступлю в долину Латориці, вкрию списами мармароський бір. Доки хоч один пастух нашим словом покрикує на маргу, візьму... До Тиси моє!

Високе іржання князевого коня облетіло ліси. Чудово чорний, мов гебан у сріблі зір, він шарпав удила, облитий нараз рясним потом. Може, іржав уже колись під дзвін мечів та крик ранених у кривавій росі? І смерть, кінська примара з відкритими яснами, схилялася над ним?

— Острогу б йому, владико? — не втерпів забобонний Делята.

У нього самого кінь став теж підриватися з витягненою шиєю в улискливих кісниках та тручати в переполоху других, аж криваво заграв бурштин очей і насторожилися гриви серед усяких бовтиць.

А Свен не чув, він мріяв на ходу, палав захопленням, радощами майбутнього:

— До Тиси твоє! Так і буде, княже!