Шептунка: ціна слова

Розділ 22.

Уна Вейр

Кремезний темноволосий чоловік випростався:

— Ротмістр Ірвін Дрейк до ваших послуг, леді... — Він простягнув руку і приязно посміхнувся.

— Уна Вейр. — Я подала долоню навзаєм.

— Вейр? — Ірвін відступив на крок, розглядаючи мене так, ніби побачив вперше. — Мені не почулося?

Невже він знав мого батька? Чи служив у нього? Він дивився на мене з виразом людини, яка ніяк не може повірити власним очам, і мені стало не по собі.

— Щось не так? — прошепотіла я, але слова застрягли, і шнурок на шиї помітно натягнувся.

Невідомо чим моє прізвище зацікавило наставника, але внутрішня напруга тиснула дедалі сильніше й вимагала негайних дій. Я відійшла вбік і прийняла стійку: одну руку виставила вперед для удару, іншу тримала біля себе для захисту. Ірвін відступив і теж став у бойову позицію, але з випадами не поспішав, чекаючи, що я зроблю перший крок. Тож я пішла в напад, намагаючись присідати нижче й працювати ногами, як учили мене колись. Кілька разів йому вдалося ухилитися, і з кожним разом його відповіді ставали дедалі небезпечнішими.

Позаду долинали голоси:

— А дівчина не промах.

— Ага, зовсім не схожа на свою подругу.

Я стиснула зуби, стримуючи усмішку. Віксі, схоже, встигла прославитися в усіх кутках палацу.

Мабуть, ротмістр вирішив, що бій пора завершувати, бо зробив небезпечний випад, перехопив мою руку й одним швидким рухом спробував опинитися в мене за спиною. Але цього маневру я йому не дозволила і встигла наввипередки підсікти його ногу. Далі мені слід було перекинути суперника через стегно, та вага чоловіка виявилася більшою, ніж я могла підняти, тож ми обоє гупнулися на землю. У падінні я якимось дивом вивернулася так, що опинилася на ньому зверху.

За спиною пролунали вигуки й оплески, а я важко віддихувалася. Суперник виявився достойним.

— Браво, леді Вейр, — м'яко всміхнувся Ірвін, що досі лежав піді мною. — Ваша підготовка цілком задовільна. Бажаєте продовжити?

Я похитала головою, мовчки, бо слів на це не було. Похвала воїна, що тренував молоде покоління й мав військове звання середньої ланки, подіяла на мене дивно: щоки залив рум'янець, хоча це радше від утоми. Згадала, де перебуваю, і квапливо підвелася. Він теж легко звівся на ноги й подав мені руку на знак завершення бою.

Втім, сама я була незадоволена. Мене змалку навчали найкращі королівські воїни, вчили стійок, ударів і розрахунку, а потім у шістнадцять я потрапила до Цитаделі, де мусила відточувати майстерність виключно самостійно. Без партнера, без наставника, з одним лише власним тілом, стіною й тінями. Ноги ще пам'ятали, що робити, але рухи вже не були такими швидкими, як колись. І зараз, на цьому курному майданчику, я відчула це гостріше, ніж хотіла б.

— На сьогодні заняття завершено, — ротмістр обернувся до своїх вихованців. — Повертайтеся в казарми. А з вами, Уно Вейр, я хотів би поговорити.

Ну, він, звісно, знайшов собі співрозмовницю. Ця думка несподівано мене розвеселила, і я усміхнулася, але, вочевидь, напарник витлумачив усмішку по-своєму, бо дозволив собі наблизитись на непристойно близьку відстань. Якби до мене в Цитаделі так хтось підійшов, я б давно застосувала якийсь прийом, але тут, у палаці, я відчувала себе напрочуд безпечно. Більше того, Ірвін не викликав ні страху, ні відрази. Зайві знайомства в палаці не завадять.

— Я... мовчазна, — прошепотіла я й провела пальцями по шраму на шиї, показуючи одну з причин свого тихого голосу.

— Нічого страшного, леді Вейр, у мене відмінний слух, — усміхнувся він. — Насправді в мене до вас є запитання. Ви часом не родичка конюха Бартона Вейра? Він любить вихвалятися впливовою ріднею, навіть розповідав про батька-короля.

Ірвін засміявся і не помітив виразу мого обличчя.

Мені захотілося закричати цьому зухвальцю в обличчя, все пояснити, змусити замовкнути. Слова про батька неприємно зачепили. Але звістка про брата приголомшила настільки, що я забула про все, що тут і зараз могла з'ясувати. Живий, і не просто живий, а в самому серці палацу, в ногах того, хто...

— Де він? — Я схопила співрозмовника за руку, що так захопився своєю розповіддю.

— Хто? Бартон?

Я лише кивнула. Слів не лишилося.

— У конюшні, де ж бути конюху. Хоч він і лінивий, але з території не виходить, знає своє місце. Провести вас?

Довелося похитати головою. Мій настрій за ці кілька хвилин різко зіпсувався. Звістка про брата, непутящого, який уміє лише створювати зайві клопоти, зовсім мене не втішила. За ці п'ять років я лише кілька разів згадала про нього. Гадала, що його давно вбили. І це, мабуть, було б на краще у його випадку…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше