Ульріх Котунберійський
За наступні кілька годин, що промайнули в шаленому темпі, мій кабінет змінився до невпізнанності. Магічний купол, який відсікав нас від решти світу, ледь чутно гудів над головами, віконниці були щільно зачинені, а повітря стало густим від запаху воску, чорнила й старого пергаменту. Фантимус кілька разів буквально розчинявся посеред кімнати й з'являвся знову з новим виразом обличчя. Зендар, нікого не питаючи, порталом вирушив на прикордонні землі й повернувся запилюженим до самих брів. А Калліст разом із бібліотекарем Фіргасом, який, схоже, ще не оговтався від ранкового розгрому, притягли мало не мішок сувоїв і розклали їх по всіх столах, перетворивши кабінет на зал захисту дисертацій.
Усе це зрештою дало результати, і настав час підбивати підсумки. Члени Синкліту знову розсілися півколом навпроти мого крісла, і в тьмяному світлі свічок їхні обличчя здавалися старими медалями, що довго пролежали в скрині.
Першим підвівся Фантимус. Попри поважний вік, він умів тримати лідерство, і зараз повільно обсмикнув рукави мантії, окинувши нас поглядом людини, що збирається пояснити школярам абетку.
— Херки ведуть відособлений спосіб життя, — почав він тоном лектора. — Їхня магія не схожа на нашу: вони не підкоряють вітер і воду, як ми, а ведуть із ними безмовний діалог. Проте представники правлячого роду мають певні особливості...
Маг замовк, хитро примружився й торкнувся своєї бороди. От хитрун. Чому ж він не сказав мені цього раніше? Він служить при дворі з незапам'ятних часів, ще за моїх попередників. Невже й їх тримав у такому очікуванні? Я поглянув на нього досить красномовно, і маг випростався, наче відчув межу, за яку не варто переступати.
— Усе вказує на те, що вони взаємодіють зі сніжними драконами, адже до їхніх думок неможливо пробитися, — продовжив він уже без пауз. — Прикордонних воїнів-херків сканувати легко: їхні наміри лежать на поверхні, мов листя на воді. Але аури правителів ховаються за чимось схожим на лускату броню. Це робить їх небезпечними супротивниками. Особисто я радив би не вступати з ними у відкритий конфлікт.
— Твою позицію зрозуміло, — мовив я. Його розповідь дала мені кілька підказок, і я, не помітивши цього, торкнувся скронь, де під волоссям ховалися дрібні напівпрозорі лусочки. Отже, якщо ця наречена має імунітет до ментального підкорення, мені буде вкрай складно з нею взаємодіяти. Терпіти не можу, коли жінка дратує капризами й непослухом. Думки миттю підсунули мені образ непокірної й до біса привабливої Уни, яку хотілося захистити й приборкати водночас. Я відігнав його, як відганяють набридливу муху, хоч хотів, знову згадати її згодом.
— Гаразд. Перейдімо до прикордонного конфлікту. Зендаре, що з'ясував про той випадок?
Кремезний воїн підвівся одним плавним рухом, ніби на параді, і доповів лаконічно, без жодного зайвого слова:
—Провокація. Жоден солдат чи офіцер у полон не потрапив. Я перевірив усі гарнізони за списками: усі на місці, зниклих серед військових немає. Є версія, що захопили місцевого мешканця, проте причини порушення кордону невідомі.
— А що кажуть інші джерела? — я скоса глянув на Імберія. Ершан напевно щось відшукав, але відкритися не міг, і вся ця інформація мала звучати з вуст Бері. Не те щоб я не довіряв Зендару, проте ані магові, ані логофету, які служили ще моїм попередникам, повної довіри віддати не міг: їхня вірність належала трону, а не людині на ньому. До речі, Фантимус і Бері не переносили одне одного з першого дня: маг зневажав його за мізерний магічний дар, проте щоразу змушений був визнавати, що мій радник має неабиякий хист. Судячи з вигляду Бері, він і цього разу мав намір вразити всюдисущого чаклуна.
— Наші джерела стверджують... — Бері навмисне зробив паузу й усміхнувся своєю фірмовою хитрою лисячою усмішкою, — що це була приманка. Селяни скаржаться, що вночі хтось викрадає в них домашню птицю, тож вони вирішили самотужки охороняти поселення. Спершу вони гадали на армію, якій, мовляв, не вистачає харчів...
Зендар різко підвівся, готовий заперечити й захистити честь мундира. Я ледь помітно кивнув, і він вгамувався, хоч і не розслабився: щелепи його ходили так, ніби він пережовував залізо.
— Я лише переказую, друже Зендаре, — Бері підніс долоні в примирливому жесті. — Мені самому ця версія подобається не більше, ніж тобі.
— Імберію, то якою виявилася правда?
— Кілька селян бачили дивних створінь, схожих на білих песців, які полювали на домашню птицю. Одну з тварин пристрелили. Іншу впіймав якийсь чоловік і того ж вечора зник разом із нею. Більше його ніхто не бачив.
— А де та тварина? — Зізнаюся, версія вимальовувалася цікава, але абсолютно безперспективна, без жодних зачіпок і доказів.
— Уранці в клітці лежав звичайний вовк, — зітхнув Бері й розвів руками.
— Що ж, так я й думав, нічого суттєвого. Гаразд. А тепер мене цікавлять шлюби з херками. Каллісте, будь ласка, коротко. — Я вказав на гору документів. — У нас немає часу на звірку.
Логофет підвівся, обережно складаючи аркуші. Худорлявий, ввічливий, із чорнильними плямами на пальцях, він завжди вмів говорити так, ніби вибачався за те, що доводиться говорити взагалі.
— Гаразд, Ваша Величносте, я намагатимуся коротко. Спершу дозвольте зауважити: за останні десять років, як Ви наказали, не зафіксовано жодного подібного союзу. Тому я дозволив собі розширити межі до двадцяти п'яти років, і тут знайшлося три випадки.
— Лише три? — Я підвів брову. — Дивлячись на цю макулатуру, я гадав, що ти назвеш щонайменше тризначне число.
Маг, воїн і радник перевели на нього зацікавлені погляди. Лише Ершан лишався незворушним, наче частина крісла.
— Так. П'ятнадцять років тому було укладено шлюб між сестрою конунга Ханкасандра й принцом Віргілії. Дітей у них не було, а через кілька років сам принц занедужав і помер. Спадкоємців у короля Віргілії так і не з'явилося, і він правив до кінця, допоки не загинув п'ять років тому.
#75 в Фентезі
#14 в Міське фентезі
#252 в Любовні романи
#58 в Любовне фентезі
від ненависті до кохання, протистоянна характерів, дуже емоційно
Відредаговано: 21.11.2026