Ульріх Котунберійський
Делегація складалася з чотирьох чоловіків, і кожен із них виражав власні емоції. Посол, який мав повноваження вести зі мною переговори, дедалі більше схилявся до того, щоб я прийняв пропозицію. А ось молодий чоловік за його правим плечем, на вигляд років двадцяти, після слів про династичний шлюб помітно похмурнів і навіть зціпив щелепу, ніби проковтнув камінь.
Спершу я не надав цій деталі значення, але тепер вона здалася мені важливою. Він міг бути родичем або братом претендентки, а міг бути й нареченим, якому цей союз не обіцяв нічого, крім розбитого серця. Чомусь ця думка виявилася рятівною: вона означала, що в цій пропозиції є тріщина, а тріщину можна розширити. Щоб ухвалити правильне рішення, мені потрібно було з'ясувати кілька речей.
— Пропозиція Вашого правителя мене зацікавила, — промовив я неспішно, витримавши паузу, під час якої юний посланець ще міцніше стиснув щелепу, чим остаточно підтвердив мої здогади. — Проте такі питання не можуть вирішуватися в буденному порядку. Тож я запрошую делегацію на святкову вечерю, де й оголошу своє рішення.
Посол вклонився із задоволенням, яке не зміг приховати. Бері, що стояв осторонь, ніби ненароком торкнувся мого плеча на знак схвалення. Йому це дозволялося, єдиному в усій імперії. Я розпорядився проводити гостей до відведених покоїв і підготувати для них термальні води: нехай кілька годин проведуть у комфорті, а мої люди тим часом пильно простежать за кожним їхнім кроком.
— Бері, готуй раду в моєму кабінеті. Терміново скликай Синкліт. Решту справ, запланованих на сьогодні за моєї участі, перенеси.
— Як скажете, Ваша Величносте, — на його обличчі грала зацікавлена усмішка.
Зазвичай я вирішував усі питання самостійно, лише радився з Бері, проте сьогодні скликати Раду було необхідно. Приводом став не лише потенційний шлюб, а й загалом ситуація міжнародної ваги.
Синкліт, Раду Шести, я збирав нечасто, кілька разів на рік. Зазвичай мені вдавалося керувати державою одноосібно, спираючись на добру команду, і кожен із цих людей відповідав за свою ділянку. Зендар, керівник гарнізонів армії імперії, надсилав мені військові звіти й тримав у кулаці всі легіони від південних кордонів до північних застав. Маг Фантимус відповідав за магічний контроль: за потоки сили, що пронизують імперію, мов сіть із кровоносних судин, і за тих, хто намагався ними керувати. Логофет Калліст, завідувач документації й дипломатії, бездоганно володів ситуацією в міжнародних справах і міг за хвилину відшукати будь-який договір дворічної давності. Імберій відповідав за стратегію й можливі сценарії розвитку імперії: найпідступніша з усіх ділянок, бо потребувала розуму, схильного бачити в кожній дорозі три засідки. І був ще шостий, про якого не знав майже ніхто, Ершан.
Для всього палацу він був гофмейстером: непримітним чоловіком у бездоганному, але скромному темно-сірому камзолі, який знав усе про розсадку гостей, свіжість рідкісних страв на бенкетах і температуру вина в погребах. Його бачили вкрай рідко й вважали людиною настільки безбарвною, що погляд сам зісковзував із його постаті, а риси обличчя забувалися, щойно відвернешся. Аристократи навіть не стишували голосів у його присутності: хто ж зважатиме на безродного чужинця, який уміє лише кланятися й розставляти свічники?
Та мало хто знав, що ця бездоганна незворушність не риса характеру, а маска, куплена ціною власного життя.
Сім років тому його ледь не стратили в магічній академії. Тоді молодого першокурсника, юнака з далеких земель, вели на ешафот. Усе свідчило проти нього: закривавлений кинджал у руці, тіло вбитого лихваря біля ніг і троє «надійних» свідків, які присягалися, що бачили удар. Я, випускник тієї ж академії й людина з аристократичного роду, викупив його, а потім домігся справжнього розслідування, у якому проявив себе Імберій. У лисячій іпостасі він вийшов на слід справжніх убивць. Так я у двадцять років здобув двох вірних людей, які за рік допомогли мені утвердитися на троні Ворджирії. Мій ментальний дар підкорення, чуттєва й комбінаційна вдача лиса Імберія та відданість тіньовика Ершана дали свої плоди.
Стоячи на колінах, він присягнув на власній крові, що відтепер його очі і вуха належать лише мені. Відтоді він тримався в тіні, навіть після того, як шість років тому я став королем Ворджирії, а через рік імператором. Ершану виділив місце палацового розпорядника, на яке не претендував жоден знатний рід. Бо хто підслуховує краще за слугу, якого вважають частиною меблів?
Відтоді кожен шепіт у коридорах палацу й столиці, кожна змова за келихом вина й кожен таємний погляд фрейлін осідали в пам'яті тихого гофмейстера: людини, яка одного разу ледь померла на ешафоті, а тепер жила лише для того, щоб захистити свого рятівника.
* * *
Синкліт розпочався за півгодини. Мій кабінет, захищений магічним куполом, перетворився на стратегічне поле битви. Члени ради сіли півколом навпроти мого крісла, і я, як завжди, міг бачити кожного. Зендар, кремезний і похмурий, зі шрамом, що перетинав скроню, сидів, обпершись долонями об коліна, наче чекав сигналу до атаки. Поруч, зручно відкинувшись у кріслі й похитуючи коротку бороду, влаштувався Фантимус, і по його вигляду можна було подумати, що він ще не прокинувся, але очі мага стежили за мною так пильно, що це враження вмить розсіювалося. Калліст, сухорлявий, з чорнильними плямами на пальцях, тримав на колінах стос аркушів і перо, готове бігти по пергаменту. Бері, найнахабніше з усіх, закинув ногу на ногу й крутив у пальцях пір'їну, ніби вона не мала жодної ваги. Ершан сидів крайнім: напрочуд непомітний, зі складеними на колінах руками, і лише уважний помітив би, що він бачить усіх одночасно.
Я коротко переказав їм перебіг розмови з послами, не опустивши жодної деталі: ні нахабного тону, ні заручника, ні пропозиції шлюбу, ні мовчазної реакції молодого супутника. Коли я закінчив, у кабінеті стало так тихо, що було чути, як потріскує свічка.
#75 в Фентезі
#14 в Міське фентезі
#252 в Любовні романи
#58 в Любовне фентезі
від ненависті до кохання, протистоянна характерів, дуже емоційно
Відредаговано: 21.11.2026