Ульріх Котунберійський
З кожним промовленим словом я почувався все більшим йолопом, і вперто наступав на свою совість. Говорив про обмеження і правила для того, щоб показати, хто перед Уною, а натомість щось глибоко в грудях протестувало проти моїх власних слів. Кожне нове правило і умову дівчина сприймала з гідністю, а я натомість відчував як втрачаю її.
Мені хотілося зовсім іншого: не Імберія збоку, який вправно маневрував і направляв мою бесіду випадковими жестами, від чого здавалося, що я сам перетворився на маріонетку. Мені хотілося схопити Уну за руку і спитати, чому вона така бліда і невиспана, хотілося спитати, чи вона поснідала, чи їй зручно, а натомість я далі диктував умови.
Зрештою її питання щодо полонянки мене отверезило. Я ні на мить не забував, що трапилося п’ять років тому, і міг зрозуміти чому вона використала проти мене свою магію прокляття, але мій статус не дозволяв цього визнати. Адже у моїх володіннях були цілі землі, що колись носили горді назви, тепер же перетворилися на провінції, колонії, складові елементи великої імперії. Тож і слабкості я собі дозволити не міг. Проте мав право прояснити ситуацію, щоб уникнути відкритого конфлікту з дівчиною, яка досі вагалася й не знала, як поводитися. Це було видно з її войовничого і незламного вигляду, з її характеру і блиску в очах, значення якого я не міг розгадати. Хотілося вірити, що вона мене пробачила, але хіба можна на це сподіватися?
Мої слова про ті події відкрили старі рани, але водночас я відчув, що відвертість трохи послабила напругу. Тому хотів ще додати, що в будь-якій ситуації вона може звертатися до мене і що я їй не ворог, та нас перебили. Мить була втрачена, а державні справи перехопили всю увагу і водночас дозволили повернути контроль над собою. Можливо, й на краще, що я не став занадто відвертий.
Двері за Уною зачинилися, і в залі на мить запала тиша.
— Ваша Величносте, що Ви хотіли сказати леді Вейр? — проникливий радник не міг не всунути свого носа, а мені чомусь узагалі не хотілося ділитися з ним думками.
Добре, що прийшли посли.
Далі наша розмова мала виключно офіційний характер, проте її зміст виявився неоднозначним, точніше суперечливим.
Посол, високий чоловік у темно-сірій мантії-плащі з гербом своєї країни на грудях, вклонився рівно настільки, наскільки вимагав протокол.
— Ваша Імператорська Величносте, від імені правителя Херкасанії Ханкасандра ми прибули висловити глибоке занепокоєння. До нас дійшли звістки, які наша незалежна держава має право розцінювати як провокацію. Ваша імперія необачно й зневажливо ігнорує кордони, регулярно порушуючи межі Херкасанії. Нещодавно ми знову відбили прорив, і як доказ тримаємо в заручниках одного з ваших офіцерів до з'ясування обставин. Нам відомо, що в вашій імперії життя підданого мало що важить, на відміну від нашої країни. Саме тому ми зберегли життя вашого представника, чого, вочевидь, ви не очікували.
Посол говорив нахабно, провокуючи мене на відкритий конфлікт. З нашого боку жодних порушень не було, навпаки, протягом кількох місяців активність на кордоні спостерігалася саме з їхнього боку. Але для чого? Це я намагався з’ясувати.
— Пане посол, — я навмисно не уточнив його імені, адже як імператор цілком мав право на таке звертання. Лише з рівним собі, тобто з правителем цієї Херкасанії, чи як її там, міг вести паритетну бесіду. (У Ворджирії цю державу звикли називати просто Херкськими землями, і така зневага, схоже, зачіпала їхніх представників.) — Ваші звинувачення не мають підтверджень, і Ворджирійська імперія не вбачає в них загрози. Пропоную перейти до суті візиту. Чого саме ви бажаєте?
Ось воно: обличчя посла налилося багрянцем, а ніздрі роздувалися, демонструючи крайнє роздратування. Очевидно, не на такий розвиток подій він розраховував. Та що вдієш, він має справу не з провінційною територією, а з державою, що простяглася на цілий континент і є однією з найвпливовіших на планеті.
— Херкасанія потребує письмових гарантій, що Ворджирійська імперія не має наміру розпочинати проти нас війну. Ми вважаємо, що найнадійнішою запорукою миру між нашими державами стане династичний союз. Правитель Ханкасандр висловлює готовність скріпити дипломатичні зв'язки шлюбом...
Що? — ледь не вирвалося у мене, натомість я вдихнув і на деякий час затамував подих, щоб не задіяти свою ментальну магію, яка за останню добу несподівано зросла. Мій ментальний дар став більш однорідний і дозволяв підкорити волю цього посла одним поглядом. Але не зараз, це було б досить необачно, і видало б мене, відкривши мої слабкості перед потенційним ворогом, чи сумнівним партнером, я поки не визначився, ким він був.
—Продовжуйте, — ледь видавив, коли посол навмисне зробив паузу, вивчаючи мою реакцію.
— Донька нашого правителя могла б стати достойною нареченою для Вашої Величності.
Що за підступ? І як на таке реагувати? Звісно, ні про яке одруження не могло бути й мови, але відкрита відмова в таких делікатних справах могла б розцінюватися як образа й завдати удару насамперед репутації імперії.
Тим часом, делегація чекали від мене відповіді. Навіть Імберій, який зазвичай читав мої думки краще за мене самого, цього разу мовчав.
#75 в Фентезі
#14 в Міське фентезі
#252 в Любовні романи
#58 в Любовне фентезі
від ненависті до кохання, протистоянна характерів, дуже емоційно
Відредаговано: 21.11.2026