Шептунка: ціна слова

Розділ 14.

___Ульріх Котунберійський___

Кілька ударів серця ми мовчали.

Стеля над ліжком здавалася незнайомою. Тіло було легким, голова ясною, а в грудях тихо: ніби мене на деякий час перенесли порталом із цього світу, а тепер повернули на місце.

Бері нависав наді мною, мов ображений привид.

— Улю, — він знову схопив мене за плечі й легенько струснув. — Ти хоч розумієш, що відбулося? Що ти з нею зробив?

Сенс його слів доходив поступово. До самого Бері теж, тож він узявся трусити мене ще завзятіше. Різко відсторонив його руку, сів і подивився на двері. Така таємниця не призначена для чужих вух, а за стіною завжди хтось стоїть.

Підійшов до дверей, прочинив і владно кинув вартовому:

— Сніданок у малу їдальню. На двох. Через кілька хвилин.

Двері зачинилися. Я обернувся до друга.

— Чому раптом ти мене потурбував?

Голова була надто спокійна. Жодної думки. Лише дивне відчуття, наче все навколо стало на місце.

Бері закотив очі так, що мало не заглянув у власну голову.

— Ти й справді про все забув? Ми лише вчора домовлялися... А ти й досі не відповідаєш. Слуги не наважувалися тебе турбувати, але твій графік зсунувся. Посли з Херкських земель уже прибули. А в нас іще стільки справ із новими гостями...

— Точно, — я потер перенісся, згадавши вчорашню вечерю. —На котру аудієнція з Уною? Решту справ розберемо після.

— Ваша Величносте, — Бері раптом став серйозним, навіть вклонився, і лише в куточках його зелених очей лишалися лисячі іскри. — Ви точно нічого не чули?

— Що саме?

— З самого ранку весь палац на вухах. Ця незграбна Віксі разом зі своїм котом вирішили перевірити палац на міцність. Їхні витівки зчинили переполох і хаос не тільки в стінах палацу, а й на подвір’ї. Тут стояв такий вереск, що я думав, нас штурмують! Ти справді нічого не чув?

Я мовчки одягав камзол і слухав. Бері, схоже, лише цього й чекав. Він розхитався на п'ятах, заклав руки за спину й почав розповідати з тим захопленням, з яким розповідають лише про чужі катастрофи.

Віксі, як з'ясувалося, влетіла в коридор перед покоями гостей, ганяючись за своїм котом, і першою жертвою став літній бібліотекар, який ніс сувої з архівів. Сувої розлетілися, бібліотекар сів на підлогу з виразом людини, що побачила кінець світу, а кульгавий кіт спокійно розтягнувся на найдорожчому пергаменті. Тоді двоє вартових, що кинулися на допомогу, зіткнулися шоломами так, що в одного вилетів зуб, а в другого спис застряг у гобелені. Потім усі разом ганялися за блохастим чудом по двох поверхах, і за ними тягнувся шлейф з пергаментів, перекинутих ваз і чийогось кашкета.

— А потім, — Бері закінчив із виразом тріумфу, — косоока дівчина, що стояла серед усього цього, поправила окуляри й урочисто оголосила: «Усе під контролем!»

Я не стримав усмішки.

— Вона так сказала?

— Слово в слово. А кіт, до речі, дивився на мене так, наче знав, що в мене алергія. — Він чхнув, ніби на підтвердження, і потер свого лисячого носа. — Навіть із відстані чую цього облізлого диявола.

Дивно, що Бері, який так упевнено виголошував мудрі істини про жінок, насправді не розумів їх ані на гріш. Хоч він і був лисом, із жінками в нього не складалося, і це при тому, що йому вже минуло тридцять. Він ухилявся від них із таким завзяттям, мов від чуми, а потім вигадував теорії.

Тим часом мої думки ковзнули повз той гармидер і повернулися до Уни. Невже наше спілкування мало такий ефект? А може, це якесь нове прокляття? Адже на її шиї був той недолугий шнурок, призначення якого залишалося мені невідомим.

— Бері, — я застебнув останній ґудзик. — Чекай мене в їдальні. Влаштуй на дванадцяту аудієнцію з Уною. Після неї приймемо послів. Нехай їм унизу виділять залу й подадуть закуски. А ще спробуй рознюхати, чи є в них із собою якісь документи.

— Рознюхати? — Бері вдав образу. — Я радник, Ваша Величносте, а не гончак.

— Ти лис.

— Це геть інше, — він гідно підняв голову й попрямував до дверей, де на порозі все ж обернувся. — До речі, Улю. Ти виглядаєш чудово. Це вперше, коли я бачу тебе без тих жахливих синців під очима.

Двері зачинилися, залишивши мене на самоті.

* * *

До дванадцятої ми з Бері поснідали, я встиг ознайомитися зі звітами й виписати на аркуші кілька варіантів розмови.

Зустріч із Уною мала бути офіційною. Я вирішив чітко прояснити умови, на яких вона перебуватиме в палаці: вільні години, межі пересування, коло людей, з якими їй дозволено спілкуватися. А ще планував переселити її до інших покоїв, у західному крилі, ближче до моїх. Звісно, за нею й так вели нагляд: двоє найнадійніших людей Фантимуса не зводили очей із її дверей. Але мені хотілося контролювати кожен її крок не лише чужими очима. Хотілося знати, чим вона дихає.

Я не любив у цьому зізнаватися навіть собі.

Робочий зал, де я приймав найважливіших відвідувачів, був довгим і високим, із вузькими вікнами, крізь які пробивалося холодне денне світло. На стінах висіли знамена з чорним орлом, а в кінці зали, на невеликому підвищенні, стояв трон із темного дерева з різьбленою спинкою. Поруч, на низькому столі, височіли стоси паперів. Я не любив цю залу. Вона змушувала мене відчувати себе частиною меблів. Але саме тому й підходила для сьогоднішньої розмови.

На троні я  завжди почувався впевнено. Я випростав спину й поклав руки на підлокітники. Узяв з-поміж паперів перший-ліпший звіт і втупився в нього з виразом правителя, обтяженого державними справами. Не дозволю собі жодної слабкості. Учора Уна побачила більше, ніж я хотів: побачила, як я відсахнувся, як утратив самовладання, як мої руки стиснулися на її талії. Сьогодні вона побачить сильного, суворого імператора, який не терпітиме жодних вольностей і не повторить учорашньої помилки.

Двері відчинилися.

Бері зайшов першим, із паперами під пахвою, і кинув на мене швидкий погляд. Я не відірвав очей від звіту. Потім почулися кроки, легкі, але впевнені, і я підняв голову.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше