___Ульріх Котунберійський___
Кілька ударів серця ми мовчали.
Стеля над ліжком здавалася незнайомою. Тіло було легким, голова ясною, а в грудях тихо: ніби мене на деякий час перенесли порталом із цього світу, а тепер повернули на місце.
Бері нависав наді мною, мов ображений привид.
— Улю, — він знову схопив мене за плечі й легенько струснув. — Ти хоч розумієш, що відбулося? Що ти з нею зробив?
Сенс його слів доходив поступово. До самого Бері теж, тож він узявся трусити мене ще завзятіше. Різко відсторонив його руку, сів і подивився на двері. Така таємниця не призначена для чужих вух, а за стіною завжди хтось стоїть.
Підійшов до дверей, прочинив і владно кинув вартовому:
— Сніданок у малу їдальню. На двох. Через кілька хвилин.
Двері зачинилися. Я обернувся до друга.
— Чому раптом ти мене потурбував?
Голова була надто спокійна. Жодної думки. Лише дивне відчуття, наче все навколо стало на місце.
Бері закотив очі так, що мало не заглянув у власну голову.
— Ти й справді про все забув? Ми лише вчора домовлялися... А ти й досі не відповідаєш. Слуги не наважувалися тебе турбувати, але твій графік зсунувся. Посли з Херкських земель уже прибули. А в нас іще стільки справ із новими гостями...
— Точно, — я потер перенісся, згадавши вчорашню вечерю. —На котру аудієнція з Уною? Решту справ розберемо після.
— Ваша Величносте, — Бері раптом став серйозним, навіть вклонився, і лише в куточках його зелених очей лишалися лисячі іскри. — Ви точно нічого не чули?
— Що саме?
— З самого ранку весь палац на вухах. Ця незграбна Віксі разом зі своїм котом вирішили перевірити палац на міцність. Їхні витівки зчинили переполох і хаос не тільки в стінах палацу, а й на подвір’ї. Тут стояв такий вереск, що я думав, нас штурмують! Ти справді нічого не чув?
Я мовчки одягав камзол і слухав. Бері, схоже, лише цього й чекав. Він розхитався на п'ятах, заклав руки за спину й почав розповідати з тим захопленням, з яким розповідають лише про чужі катастрофи.
Віксі, як з'ясувалося, влетіла в коридор перед покоями гостей, ганяючись за своїм котом, і першою жертвою став літній бібліотекар, який ніс сувої з архівів. Сувої розлетілися, бібліотекар сів на підлогу з виразом людини, що побачила кінець світу, а кульгавий кіт спокійно розтягнувся на найдорожчому пергаменті. Тоді двоє вартових, що кинулися на допомогу, зіткнулися шоломами так, що в одного вилетів зуб, а в другого спис застряг у гобелені. Потім усі разом ганялися за блохастим чудом по двох поверхах, і за ними тягнувся шлейф з пергаментів, перекинутих ваз і чийогось кашкета.
— А потім, — Бері закінчив із виразом тріумфу, — косоока дівчина, що стояла серед усього цього, поправила окуляри й урочисто оголосила: «Усе під контролем!»
Я не стримав усмішки.
— Вона так сказала?
— Слово в слово. А кіт, до речі, дивився на мене так, наче знав, що в мене алергія. — Він чхнув, ніби на підтвердження, і потер свого лисячого носа. — Навіть із відстані чую цього облізлого диявола.
Дивно, що Бері, який так упевнено виголошував мудрі істини про жінок, насправді не розумів їх ані на гріш. Хоч він і був лисом, із жінками в нього не складалося, і це при тому, що йому вже минуло тридцять. Він ухилявся від них із таким завзяттям, мов від чуми, а потім вигадував теорії.
Тим часом мої думки ковзнули повз той гармидер і повернулися до Уни. Невже наше спілкування мало такий ефект? А може, це якесь нове прокляття? Адже на її шиї був той недолугий шнурок, призначення якого залишалося мені невідомим.
— Бері, — я застебнув останній ґудзик. — Чекай мене в їдальні. Влаштуй на дванадцяту аудієнцію з Уною. Після неї приймемо послів. Нехай їм унизу виділять залу й подадуть закуски. А ще спробуй рознюхати, чи є в них із собою якісь документи.
— Рознюхати? — Бері вдав образу. — Я радник, Ваша Величносте, а не гончак.
— Ти лис.
— Це геть інше, — він гідно підняв голову й попрямував до дверей, де на порозі все ж обернувся. — До речі, Улю. Ти виглядаєш чудово. Це вперше, коли я бачу тебе без тих жахливих синців під очима.
Двері зачинилися, залишивши мене на самоті.
* * *
До дванадцятої ми з Бері поснідали, я встиг ознайомитися зі звітами й виписати на аркуші кілька варіантів розмови.
Зустріч із Уною мала бути офіційною. Я вирішив чітко прояснити умови, на яких вона перебуватиме в палаці: вільні години, межі пересування, коло людей, з якими їй дозволено спілкуватися. А ще планував переселити її до інших покоїв, у західному крилі, ближче до моїх. Звісно, за нею й так вели нагляд: двоє найнадійніших людей Фантимуса не зводили очей із її дверей. Але мені хотілося контролювати кожен її крок не лише чужими очима. Хотілося знати, чим вона дихає.
Я не любив у цьому зізнаватися навіть собі.
Робочий зал, де я приймав найважливіших відвідувачів, був довгим і високим, із вузькими вікнами, крізь які пробивалося холодне денне світло. На стінах висіли знамена з чорним орлом, а в кінці зали, на невеликому підвищенні, стояв трон із темного дерева з різьбленою спинкою. Поруч, на низькому столі, височіли стоси паперів. Я не любив цю залу. Вона змушувала мене відчувати себе частиною меблів. Але саме тому й підходила для сьогоднішньої розмови.
На троні я завжди почувався впевнено. Я випростав спину й поклав руки на підлокітники. Узяв з-поміж паперів перший-ліпший звіт і втупився в нього з виразом правителя, обтяженого державними справами. Не дозволю собі жодної слабкості. Учора Уна побачила більше, ніж я хотів: побачила, як я відсахнувся, як утратив самовладання, як мої руки стиснулися на її талії. Сьогодні вона побачить сильного, суворого імператора, який не терпітиме жодних вольностей і не повторить учорашньої помилки.
Двері відчинилися.
Бері зайшов першим, із паперами під пахвою, і кинув на мене швидкий погляд. Я не відірвав очей від звіту. Потім почулися кроки, легкі, але впевнені, і я підняв голову.
#75 в Фентезі
#14 в Міське фентезі
#252 в Любовні романи
#58 в Любовне фентезі
від ненависті до кохання, протистоянна характерів, дуже емоційно
Відредаговано: 21.11.2026