Шептунка: ціна слова

Розділ 12.

___Уна Вейр___

Прокинулася я ще до світанку.

Спала мало й тривожно. У темряві я кілька разів прокручувала вчорашній вечір, мов уривок із чужого життя, і щоразу, дійшовши до холодного «Повечеряймо, бо їжа охолоне», стискала подушку так, ніби хотіла її задушити.

Коли небо за вікном почало сіріти, я нарешті розплющила очі й роздивилася кімнату. Вона була неймовірно розкішна. Біле ліжко під шовковим балдахіном, на якому вмістилася б уся наша група з Цитаделі. Високі вікна з важкими оксамитовими завісами, камін із різьбленою полицею, килим, у який ноги провалювалися по кісточки. Столик із великим дзеркалом, срібний глечик із водою й навіть невелика шафа, повна суконь, яких я не збиралася торкатися.

Про таке ми з Віксі не могли й мріяти.

І саме це мене лякало. Коли ворог дарує тобі шовк і оксамит, значить, він дуже хоче, щоб ти не помітила гачка.

Мою увагу привернуло ще дещо. Вікно. Учора ввечері, повернувшись із вечері з імператором, я відчинила його навстіж для ворона. Якщо раптом у цьому палаці щось піде не так, Кіркі мусив мати змогу прилетіти до мене в будь-яку мить.

Я підійшла до підвіконня. Ворон уже сидів там, мов сіра грудка попелу, й дивився на мене чорним оком.

— Кіркі, — прошепотіла я, нахилившись так, щоб мене не почув навіть вітер. — Ти знаєш, де покої імператора?

— Карр.

Тут не потрібно було ні особливого дару, ні перекладача. За п'ять років ми навчилися розуміти один одного без слів. Він був чи не єдиною істотою, яка ніколи не питала, чому я шепочу, і не засуджувала, коли я мовчала. Звісно, є ще Віксі, але це зовсім інше: дружба з пташкою й дружба з людиною відрізняються так само, як сніданок і вечеря.

— Тут безпечно?

Кіркі раптом підстрибнув кілька разів, затряс головою, залопотів крилами й заметався по підвіконню, ніби йому на хвіст сів шершень. Щоб зрозуміти цю відповідь, вистачало просто спостережливості: не все тут було так однозначно, як здавалося.

Отже, мої підозри не марні.

— Іди, друже, — я почухала його під дзьобиком. — Вартуй. З мене сніданок.

Він ображено каркнув, змахнув крилами й зник у блідому небі. Місце на підвіконні відразу зайняв Солдат, який незграбно перестрибнув зі стільця, де лежав його кошик із м'якою подушкою.

Бідолашний кіт. Він сів у позу глибокої філософської скорботи й дивився на двір так, ніби там була вся його втрачена молодість. Не те щоб палац йому не сподобався. Просто для істоти, яка прожила все життя в сирому підвалі Цитаделі, ловлячи мишей і ночуючи на трухлявих дошках, цей кошик із пухнастою подушкою був чимось на кшталт розкішної в'язниці. М'ясо він їв неохоче, до меблів ставився з недовірою, а блохи, що поселилися на ньому ще в Цитаделі, після теплого приміщення й м'якої подушки, схоже, розмножилися втричі. Він чухався так відчайдушно, що було чути аж за дверима.

Тим часом Віксі прокинулася й, як завжди, поспіхом побігла до вбиральні. Я скористалася нагодою й підійшла до шафи.

Сукні висіли рядочком, одна розкішніша за іншу: оксамитові, шовкові, з мереживом, рюшами й перлинами на комірах. Я пересунула кілька вішаків, не затримавшись жодному, поки на нижній полиці, під горою шовкових спідниць, не помітила щось, що виглядало зовсім інакше. Дорожній комплект. Простий, практичний, створений не для балів, а для руху.

Світло-блакитна сукня без жодного декору нагадувала довгий камзол: приталена зверху, з вузьким високим коміром, а від талії вільна, з глибокими вирізами по обидва боки. Рукави й краї були обшиті коричневими вельветовими вставками, м'якими й темними, мов вологий ґрунт. Такі сукні призначалися для верхової їзди та далеких подорожей: вони не стримували кроку, а під них зручно було надягати штани. Саме так я й вчинила. Натягнула м'які коричневі шкіряні штани, які регулювалися з боків на шнурках, а тоді зашнурувала високі чоботи, що сіли на ногу так, ніби їх шили спеціально для мене. Ця думка мені не сподобалася, і я відклала її на потім.

Адже я планувала не лише ходити. Сьогодні я мала намір вийти на прогулянку й подивитися, де в цьому палаці можна тренуватися. Без тренувань мої кулаки, мій розум і моя злість потроху міліють.

Тому й волосся я не залишила розпущеним, як учора. Тоді воно було ознакою свободи й викликом. Сьогодні перед очима стояла практичність. Я стягнула світлі пасма у високий хвіст, але розпушеним його не лишила: розділила на три частини й заплела в тугу косу, щоб ніщо не заважало.

Зверху я затягнула широкий шкіряний пояс із кількома кишенями, як у воїнів. Колись у Цитаделі я обміняла його за одну послугу, про яку більше не любила згадувати. Кожна кишеня вже мала своє призначення, а за поясом, прихований складками блакитної тканини, лежав мій короткий срібний ніж. Тонкий, легкий, із вузьким лезом. Ніхто в Цитаделі так і не дізнався, звідки він у мене. Тепер не повинен був знати й палац.

Я щойно застібнула останню пряжку, коли з вбиральні вилетіла Віксі.

— Уно! — Вона зупинилася посеред кімнати, розпатлана, з окулярами, що з'їхали на кінчик носа. — Треба вигуляти Солдата, поки блохи не перейшли до нас. До речі, де він? Він утік?

Одягнена вона була наспіх, в оливкову сукню, ґудзики якої розійшлися по різних петлях і створили такий асиметричний узор, що мені захотілося його намалювати. Одна косичка вийшла акуратною, навіть красивою: Віксі встигла схопити гребінець зі столика й переплести її. Друга лишилася розпатланою й стирчала, мов хвіст переляканої кішки. Очі розбігалися в різні боки.

— Він утік! Солдате!

Бідолашна подруга, настільки розсіяна, що не бачить під власним носом.

— Він на вікні, — прошепотіла я й показала на відчинені віконниці.

— О, — Віксі зупинилася й кліпнула. Одне око дивилося на мене, друге на кота. — Тоді він не втік. Просто... не там, де я думала.

Бідолашний кіт, який переніс переїзд, дорогу в карет і тепер, судячи з вигляду, остаточно втратив віру в людство, нявкнув так жалібно, що мені стало шкода й тварину, й подругу.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше