___Уна Вейр___
Прокинулася я ще до світанку.
Спала мало й тривожно. У темряві я кілька разів прокручувала вчорашній вечір, мов уривок із чужого життя, і щоразу, дійшовши до холодного «Повечеряймо, бо їжа охолоне», стискала подушку так, ніби хотіла її задушити.
Коли небо за вікном почало сіріти, я нарешті розплющила очі й роздивилася кімнату. Вона була неймовірно розкішна. Біле ліжко під шовковим балдахіном, на якому вмістилася б уся наша група з Цитаделі. Високі вікна з важкими оксамитовими завісами, камін із різьбленою полицею, килим, у який ноги провалювалися по кісточки. Столик із великим дзеркалом, срібний глечик із водою й навіть невелика шафа, повна суконь, яких я не збиралася торкатися.
Про таке ми з Віксі не могли й мріяти.
І саме це мене лякало. Коли ворог дарує тобі шовк і оксамит, значить, він дуже хоче, щоб ти не помітила гачка.
Мою увагу привернуло ще дещо. Вікно. Учора ввечері, повернувшись із вечері з імператором, я відчинила його навстіж для ворона. Якщо раптом у цьому палаці щось піде не так, Кіркі мусив мати змогу прилетіти до мене в будь-яку мить.
Я підійшла до підвіконня. Ворон уже сидів там, мов сіра грудка попелу, й дивився на мене чорним оком.
— Кіркі, — прошепотіла я, нахилившись так, щоб мене не почув навіть вітер. — Ти знаєш, де покої імператора?
— Карр.
Тут не потрібно було ні особливого дару, ні перекладача. За п'ять років ми навчилися розуміти один одного без слів. Він був чи не єдиною істотою, яка ніколи не питала, чому я шепочу, і не засуджувала, коли я мовчала. Звісно, є ще Віксі, але це зовсім інше: дружба з пташкою й дружба з людиною відрізняються так само, як сніданок і вечеря.
— Тут безпечно?
Кіркі раптом підстрибнув кілька разів, затряс головою, залопотів крилами й заметався по підвіконню, ніби йому на хвіст сів шершень. Щоб зрозуміти цю відповідь, вистачало просто спостережливості: не все тут було так однозначно, як здавалося.
Отже, мої підозри не марні.
— Іди, друже, — я почухала його під дзьобиком. — Вартуй. З мене сніданок.
Він ображено каркнув, змахнув крилами й зник у блідому небі. Місце на підвіконні відразу зайняв Солдат, який незграбно перестрибнув зі стільця, де лежав його кошик із м'якою подушкою.
Бідолашний кіт. Він сів у позу глибокої філософської скорботи й дивився на двір так, ніби там була вся його втрачена молодість. Не те щоб палац йому не сподобався. Просто для істоти, яка прожила все життя в сирому підвалі Цитаделі, ловлячи мишей і ночуючи на трухлявих дошках, цей кошик із пухнастою подушкою був чимось на кшталт розкішної в'язниці. М'ясо він їв неохоче, до меблів ставився з недовірою, а блохи, що поселилися на ньому ще в Цитаделі, після теплого приміщення й м'якої подушки, схоже, розмножилися втричі. Він чухався так відчайдушно, що було чути аж за дверима.
Тим часом Віксі прокинулася й, як завжди, поспіхом побігла до вбиральні. Я скористалася нагодою й підійшла до шафи.
Сукні висіли рядочком, одна розкішніша за іншу: оксамитові, шовкові, з мереживом, рюшами й перлинами на комірах. Я пересунула кілька вішаків, не затримавшись жодному, поки на нижній полиці, під горою шовкових спідниць, не помітила щось, що виглядало зовсім інакше. Дорожній комплект. Простий, практичний, створений не для балів, а для руху.
Світло-блакитна сукня без жодного декору нагадувала довгий камзол: приталена зверху, з вузьким високим коміром, а від талії вільна, з глибокими вирізами по обидва боки. Рукави й краї були обшиті коричневими вельветовими вставками, м'якими й темними, мов вологий ґрунт. Такі сукні призначалися для верхової їзди та далеких подорожей: вони не стримували кроку, а під них зручно було надягати штани. Саме так я й вчинила. Натягнула м'які коричневі шкіряні штани, які регулювалися з боків на шнурках, а тоді зашнурувала високі чоботи, що сіли на ногу так, ніби їх шили спеціально для мене. Ця думка мені не сподобалася, і я відклала її на потім.
Адже я планувала не лише ходити. Сьогодні я мала намір вийти на прогулянку й подивитися, де в цьому палаці можна тренуватися. Без тренувань мої кулаки, мій розум і моя злість потроху міліють.
Тому й волосся я не залишила розпущеним, як учора. Тоді воно було ознакою свободи й викликом. Сьогодні перед очима стояла практичність. Я стягнула світлі пасма у високий хвіст, але розпушеним його не лишила: розділила на три частини й заплела в тугу косу, щоб ніщо не заважало.
Зверху я затягнула широкий шкіряний пояс із кількома кишенями, як у воїнів. Колись у Цитаделі я обміняла його за одну послугу, про яку більше не любила згадувати. Кожна кишеня вже мала своє призначення, а за поясом, прихований складками блакитної тканини, лежав мій короткий срібний ніж. Тонкий, легкий, із вузьким лезом. Ніхто в Цитаделі так і не дізнався, звідки він у мене. Тепер не повинен був знати й палац.
Я щойно застібнула останню пряжку, коли з вбиральні вилетіла Віксі.
— Уно! — Вона зупинилася посеред кімнати, розпатлана, з окулярами, що з'їхали на кінчик носа. — Треба вигуляти Солдата, поки блохи не перейшли до нас. До речі, де він? Він утік?
Одягнена вона була наспіх, в оливкову сукню, ґудзики якої розійшлися по різних петлях і створили такий асиметричний узор, що мені захотілося його намалювати. Одна косичка вийшла акуратною, навіть красивою: Віксі встигла схопити гребінець зі столика й переплести її. Друга лишилася розпатланою й стирчала, мов хвіст переляканої кішки. Очі розбігалися в різні боки.
— Він утік! Солдате!
Бідолашна подруга, настільки розсіяна, що не бачить під власним носом.
— Він на вікні, — прошепотіла я й показала на відчинені віконниці.
— О, — Віксі зупинилася й кліпнула. Одне око дивилося на мене, друге на кота. — Тоді він не втік. Просто... не там, де я думала.
Бідолашний кіт, який переніс переїзд, дорогу в карет і тепер, судячи з вигляду, остаточно втратив віру в людство, нявкнув так жалібно, що мені стало шкода й тварину, й подругу.
#75 в Фентезі
#14 в Міське фентезі
#252 в Любовні романи
#58 в Любовне фентезі
від ненависті до кохання, протистоянна характерів, дуже емоційно
Відредаговано: 21.11.2026