Шептунка: ціна слова

Розділ 11.

Ульріх Котунберійський

Ця вечеря виявилася справжнім випробуванням.

Я вів війни, облоги й переговори з правителями, що усміхалися мені в обличчя й точили кинджали за спиною. Жодне з цих випробувань не вимагало від мене стільки самовладання, скільки одна вечеря за столом із білою скатертиною, де навпроти мене сиділа дівчина в скромній сірій сукні.

Ловив кожен її жест. Те, як Уна торкнулася краю келиха, перш ніж підняти його. Як ледь помітно здригнулися її вії, коли слуга поставив перед нею тарілку. Як вона вдавала, що вивчає візерунок на фарфорі, а сама крадькома спостерігала за мною з-під вій. Її обличчя було спокійним і ввічливим, але я бачив, що за цією маскою щось постійно рухається: тінь сумніву, спалах гніву, ледь помітна цікавість. Вона була як книга, написана невідомою мовою, і мені дедалі більше кортіло її прочитати.

Я готувався до цієї зустрічі, як до битви. Нагадував собі щоразу, хто вона. Не забував про п'ять років безсоння. Але коли білявка раптом підвелася зі свого місця й сама рушила до мене, я втратив і битву, і плани, і голову.

Уна підійшла зовсім близько й торкнулася мого келиха своїм. Тендітна, з гордо піднятим підборіддям і очима, в яких танцювали аметистові вогники. Це було зухвало і небезпечно. І водночас,  найпрекраснішим, що я бачив.

Я не встиг подумати. Просто підвівся й обхопив її келих своїм, а іншою рукою притиснув до себе. Уна виявилася такою легкою в моїх руках, що мені захотілося стиснути її міцніше, ніби інакше вона розчиниться.

— На брудершафт? — почув я власний голос, хрипкий і чужий.

Дівчина мовчки прийняла виклик: випила, не відводячи погляду. Крапля вина затрималася в куточку її вуст, і я не міг відвести погляду від цього видовища. Чуттєвий язик ворухнувся і ледь помітно зібрав її. Світ зник. Лишилися тільки ці губи, до яких я припав.

Я поцілував її. Вона була солодкою й терпкою водночас, як вино й виклик. Пухкі, теплі губи піддалися моїм, і мене накрило з головою. Мені хотілося пити її, смакувати, насолоджуватися, поки не вистачить повітря в легенях. Хотілося стерти з її пам'яті всі ці п'ять років і всі мої підступи разом із ними. Мені знесло дах.

А потім вона відповіла. Я відчув, як її тіло напружилося, потім розслабилося й піддалося мені, і від цього мої руки стиснулися сильніше, а в грудях зробилося тісно. Вона цілувалася невміло, обережно, ніби пробувала на дотик невідому землю, і саме ця невмілість зводила мене з розуму. Її пальці вчепилися в мій камзол. Я чув, як вона шумно вдихає, і мені хотілося впіймати цей вдих губами.

Тоді її руки ковзнули вище й лягли мені на плечі.

Я здригнувся.

Тіло відреагувало раніше за розум: м'язи скам'яніли, спина напнулася, а рука сама смикнулася до пояса, де зазвичай висить кинджал. Я нікому не дозволяю торкатися моїх плечей. Для воїна це перше правило обачності: хто тримає тебе за плечі, той тримає тебе в долонях, а хто стоїть за спиною, той може вдарити, перш ніж ти встигнеш обернутися. Я цього не терплю. Не люблю відчувати, що хтось позаду. Навіть Бері знає, що не варто підкрадатися до мене з-за спини, якщо він хоче залишитися цілим.

А ця дівчина, яка прокляла мене, яка п'ять років не давала мені спати, торкнулася мене там, куди я не пускав нікого. І я не зупинив її. Усю свою пильність, свої інстинкти, свої роки, що вчили мене не довіряти ніколи й нікому, я втратив за кілька секунд. Мене ніби облило крижаною водою.

Я відступив.

Різко, так, що вона похитнулася. Важко дихаючи, я дивився на неї й не впізнавав себе. Імператор, який не відступав перед арміями, щойно втік від дівчини, що торкнулася його спини. Я почувався боягузом. Відступив перед небезпекою, яку навіть не міг назвати.

Уна стояла переді мною розчервонілою, з розпатланим диханням і відкритими, збентеженими очима. Її губи припухли від моїх поцілунків. Вона не знала, куди подіти руки, і вдивлялася в мене, чекаючи слів.

— Повечеряймо, бо їжа охолоне, — вимовив я рівним голосом. Таким, яким віддають накази.

Я побачив, як щось у ній змінилося. Зникли вогники, плечі випросталися, обличчя застигло. Вона повернулася до свого місця мовчки, гордо, з прямою спиною, і сіла, наче нічого не сталося. Але я бачив, як тремтіла її рука, коли вона брала виделку.

Навколо мене стало холодно. Вогонь у каміні, здавалося, більше не зігрівав, свічки горіли тьмяно, а вино в келиху смакувало, як вода. Усе вкрилося крижаною прохолодою, і виною цьому був я.

Ми повечеряли мовчки. Не проронили жодного слова. Лише дзенькіт столових приборів порушував тишу. Я дивився в тарілку й не відчував смаку. Вона їла повільно, хоч, я помітив, була голодна: раз чи двічі її рука з виделкою зависала в повітрі, ніби вона нагадувала собі про манери. Хотілося підказати, що можна їсти як завгодно. Але мовчав.

Коли слуги прибрали посуд, ми поспіхом піднялися. Я провів її до дверей і зупинився на порозі.

— Добраніч, леді Вейр.

— Добраніч, Ваша Величносте, — прошепотіла вона.

Я нахилився, як і раніше, щоб розчути. Так само близько. Так само небезпечно. Але цього разу не дозволив собі нічого, лише коротко кивнув і віддав вартовим наказ:

— Проведіть леді до її покоїв.

Вони пішли. Я стояв і дивився, як граційний силует зникає за поворотом коридору, поки не розчинилося останнє відлуння кроків.

Ця ніч мала бути такою ж довгою, як і п'ять попередніх. Я повернувся до своїх покоїв, сів за стіл, відкрив звіти й за пів години збагнув, що тримаю один і той самий аркуш догори дриґом. Відштовхнув його, встав, пройшовся кімнатою й зупинився біля ліжка, щоб лише прилягти. Лише заплющити очі.

Я заплющив їх і торкнувся пальцями власних губ. Вони ще берегли її смак. Терпкий, солодкий, небезпечний. Перед очима спливали її очі, сіро-аметистові, такі, як у снах, тільки без ненависті. Її губи. М'яке волосся, до якого я так і не наважився торкнутися. Тендітні руки на моїх плечах, від яких мене так прошило, що навіть тепер ледь помітно німіли лопатки.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше