___Ульріх Котунберійський___
До прибуття Уни Вейр лишалося кілька годин, і я не знаходив собі місця.
Спершу взявся за звіти й тричі прочитав одну сторінку, не запам'ятавши жодного слова. Тоді пішов до тренувальної зали, де зламав два дерев'яні мечі й напівживу лаву. Вартові мовчки обходили мене стороною. Повернувшись до покоїв, налив собі вина й не випив. Нетерпіння гризло зсередини, як голодний звір, і я не впізнавав власного тіла. Мені властиво чекати місяцями слушного моменту для удару, тримати в покорі князів, не кліпати очима перед облогою. А тут не міг витерпіти кількох годин. Це було смішно. Це було ганебно.
Коли надворі загуркотіли колеса, я вже стояв біля вікна. Не пам'ятаю, як опинився там. Відсунув край важкої завіси рівно настільки, щоб побачити внутрішнє подвір'я.
Карета в'їхала під арку, і першою з неї вивалилася тонка дівчина в окулярах із двома розпатланими косичками, притискаючи до грудей стос книг. Вона зачепилася за підніжку й ледь не вклякла носом у бруківку. Слідом вистрибнув кіт, сірий, облізлий, зі зламаним хвостом, і відразу ж обурено струснув лапою. А потім із карети вийшла вона.
Темний плащ, пряма спина, високо підняте підборіддя. Вона озирнулася подвір'ям так, як оглядають поле битви: уважно, нічого не пропускаючи. Капюшон зсунувся, і я побачив тільки копицю волосся, бліду щоку й різкий поворот голови.
Вона підняла погляд. Просто на моє вікно.
Я відсахнувся так різко, що ледь не перекинув столик із кришталем. Імператор, який підглядає за гостею з-за завіси, наче хлопчисько. Чудово, може мені ще й у шафі сховатися?
Двері прочинилися без стуку. Звісно. Бері зайшов, зачинив їх за собою й одразу чхнув.
— Ох, боги, — він втер носа рукавом. — Цей кіт відчувається навіть із другого поверху.
— Дівчата прибули.
— Я бачив. — Він уважно подивився на мене, і в зелених очах спалахнув лисячий вогник. — А ти бачив теж, судячи з вигляду. Підглядав?
— Ні.
— Улю, у тебе завіса ще коливається.
Я мовчки обернувся до вікна й поправив її. Бері усміхнувся так, що захотілося жбурнути в нього не лише дракончика, а й увесь камін.
— Пам'ятай план, — сказав він уже серйозніше. — Ввічливість, усмішка, ніяких погроз. Вона має почуватися гостею.
— Пам'ятаю.
— Ось і чудово. Бо мені цікаво, на скільки тебе вистачить.
Він вийшов, і я покликав слугу.
— Передай леді Вейр, що я чекатиму на неї через дві години. Нехай їй допоможуть влаштуватися й приготуватися.
Слуга вклонився й зник. Насправді я міг би зустріти її хоч зараз. Мені хотілося саме цього: подивитися на неї, переконатися, що вона справжня, а не чергове нічне видіння. Але дозволив собі лише дві години. Їх мало б вистачити, щоб узяти себе в руки.
Не вистачило.
Для зустрічі я обрав невелику залу з каміном. Я стояв біля нього спиною до дверей і розглядав на полиці годинник, стрілки якого, здавалося, застрягли. Полум'я потріскувало, відблиски повзли по моїх руках. Я рахував удари власного серця. Дурниця. Я ніколи цього не робив.
— Леді Вейр, — оголосив помічник.
Моє терпіння луснуло в останню мить, я повернувся й завмер.
На ній була проста сукня, сіра, без прикрас. Але навіть якби вона вбралася в усі коштовності імперії, я б їх не помітив. Волосся лежало на плечах розпущене, і мені чомусь здалося, що вона зробила це навмисно: ніби кинула виклик усім довкола. Обличчя було блідим і дивовижно прекрасним: тонкі риси, вперте підборіддя, пухкі губи, від вигляду яких усередині мене щось стислося й гаряче відгукнулося.
Хотілося відчути їх на смак.
Демони б мене забрали! Я подумки вилаявся так, як не дозволяв собі з часів війни. Тримай себе в руках, Ульріху. Вона причина того, що ти не спиш уже п'ять років. Вона заслуговує розправи, а не поцілунків.
А потім я побачив її очі. Сіро-аметистові, такі самі, як у моїх снах. Тільки там вони палали ненавистю, а тут були холодними, глибокими й настороженими. І в цій глибині, під холодом, ховалося щось нове, чого я не міг назвати.
Я не знав, що сказати. Хотілося викласти все, що накопичилося за п'ять років: докори, питання, звинувачення. А натомість із мого рота вилетіло:
— Сподіваюся, ви мене впізнали?
Ідіот. Що я верзу? Треба було одразу нагадати, хто саме перед нею стоїть. Але вона несподівано ледь схилила голову. Не вклонилася, не впала на коліна, а відміряла рівно стільки, щоб не порушити етикету. Це мене спантеличило, бо готувався до зустрічі з непокірною левицею, а переді мною стояла покірна кішечка. Невже Цитадель вибила з неї все?
Мою увагу привернув шнурок на її шиї. Недолугий, саморобний, з химерними вузликами, він діяв, як тортура: туго стягував шию, не душив, але й не лежав вільно. Нічого схожого на прикрасу. А за ним, у тіні від вузликів, ховалася тонка бліда лінія. Шрам. Старий, але не такий давній, щоб я міг його не помітити тоді, п'ять років тому. Його не було.
Невже їй завдали болю? Згадалися слова охоронця про те, що Уна була поранена. Тоді я був надто заклопотаний, щоб прислухатися. Тепер ці слова озвалися в грудях гострою, незнайомою тривогою.
— Радий бачити вас у доброму здоров'ї, — вимовив я й сам здивувався, наскільки щиро це прозвучало. Мені аж стало не по собі: я не збирався відчувати такого. І тепер у мені боролися дві протилежності. Поцілувати її й водночас сховати від усього світу, захистити.
Я не втримався й зробив крок назустріч. Вдавав ввічливість, але ноги несли самі. Узяв її долоню. Вона виявилася такою тендітною, холодною, ніжною, що пальці мимоволі стиснулися обережніше. Від її шкіри віяло ароматом лаванди. Я нахилив голову й поцілував її руку, неочікувано навіть для себе.
— Ласкаво просимо до Аркахена, Уно.
Її ім'я вилетіло надто ніжно.
Тільки не забувай, що це гра, нагадав я собі. Бері запропонував непоганий план: вона покаже себе справжню, й мені стане легше помститися. Я використаю цей шанс, щоб переконатися, що принцеса не така, якою я уявляв її всі ці роки. А натомість я як дурень не міг відвести від неї погляду. Її очі не відпускали, у них жило щось, що хотілося розгадати. І я розгадаю. Обов'язково.
#75 в Фентезі
#14 в Міське фентезі
#252 в Любовні романи
#58 в Любовне фентезі
від ненависті до кохання, протистоянна характерів, дуже емоційно
Відредаговано: 21.11.2026