Шептунка: ціна слова

Розділ 8.

_У́на Вейр_

До зустрічі мене готували дві покоївки. Вони з'явилися в моїх покоях майже нечутно, схилили голови й розклали на ліжку кілька суконь. Одна навіть запропонувала допомогти мені вмитися з дороги. Ледь не піддалася такій звабливій пропозиції: гарячу воду я бачила востаннє, мабуть, ще за життя батьків. Але відмовилася, як і від прикрас, які були дбайливо розкладені на ліжку. Я не збиралася перетворюватися на святкову ляльку заради чоловіка, якому бажала смерті.

У Цитаделі мене вчили: коли до тебе надто ввічливі, значить, щось не так. Тому я вирішила діяти обачно. Поки не зрозумію, яку саме гру ведуть проти мене, відкритої ворожнечі демонструвати не слід. Хай Ульріх думає, що я тиха й слухняна. Ворога треба спершу вивчити, а вже потім завдавати удару. Цього мене теж навчила Цитадель.

Зрештою обрала непримітну сіру сукню з вузькими рукавами й високою талією. Вона була простою, але дорогою, із тонкою сріблястою вишивкою вздовж коміра та фіолетовою декоративною тасьмою.

Волосся залишила розпущеним, як ознаку свободи. Нехай бачить, що перед ним не залякана послушниця Цитаделі, а донька Джорджа Вейра, остання принцеса Лємбарґії.

У дзеркалі змогла помилуватися власним відображенням. Торкнулася чорного шнурка на шиї, виготовленого власноруч, він був тихим нагадуванням про ту ніч, про батьків і про все, що в мене відібрали.

— Я не забула, — прошепотіла своєму відображенню.

І з гордо піднятою головою рушила назустріч людині, яка зруйнувала моє життя.

Вартові вели мене довгими коридорами, і я відчувала на собі їхні погляди. Не ворожі, а обережні, зацікавлені, ніби вони отримали відповідний наказ. Двері переді мною розчинялися ще до того, як я наближалася. Мене провели до невеликої зали, що, попри скромні розміри, виглядала розкішніше за всі приміщення Цитаделі разом узяті. Біля високих вікон стояли крісла, між ними — низький столик із кришталевим посудом. У каміні потріскували дрова, а за вікнами темніло вечірнє небо.

Імператора я побачила одразу. Він стояв біля каміна, спиною до мене, розглядаючи щось на камінній полиці. Високий, широкоплечий, у темному камзолі з золотистою вишивкою. Довге світле волосся спадало на плечі, виблискуючи у світлі полум'я.

Я пам’ятала його надто добре, але тоді він був значно молодшим, майже хлопчиськом, хоча вже тоді отримав титул короля й командував арміями.

Тепер переді мною стояв привабливий чоловік, і це відкриття чомусь розлютило мене ще більше.

— Леді Вейр, — оголосив супровідник.

Ульріх повільно обернувся і моя реакція на нього виявилася несподіваною. Я забула, як дихати і просто завмерла. Не від захоплення, принаймні дуже хотілося в це вірити. Просто не очікувала побачити настільки разючі зміни.

Обличчя імператора стало мужнішим, риси — чіткішими. Високі вилиці, прямі брови, тверде підборіддя, чуттєві губи, що зараз ледь помітно усміхалися.

Його волосся мало незвичайний відтінок — світле, майже золотаве, але з холодними попелястими пасмами. Воно спадало на плечі недбалими хвилями, створюючи враження, ніби імператор щойно повернувся з прогулянки верхи, а не чекав на важливу гостю.

А найбільше мене вразили очі, світло-блакитні, холодні, уважні. Він не просто дивився, а ніби проникав під шкіру. Я пам'ятала цей погляд іншим. Колись у ньому жила магія: сильна, майже непереборна ментальна сила, якою славилися Котунберійські. Подейкували, що представники цього роду могли підкорити чужу волю одним лише поглядом. Не кожного, звісно, але достатньо багатьох, щоб тримати в покорі цілі королівства. Ознакою високого дару були дві родимки на обличчі. Знайти їх було неважко: одна на щоці, трохи нижче вилиці, друга, менша, поруч. А між ними шрам. Тонкий, але виразний, він тягнувся від нижньої повіки навскіс до вилиці й зачіпав одну з родимок.

Я знала цей шрам, точніше, здогадувалася, звідки він узявся. Перед очима раптом спалахнув спогад: батько, закривавлений, але ще живий, востаннє піднімає свій меч. Ульріх ухиляється, та лезо все одно дісталося його обличчя. Тоді я бачила кров, і сподівалася, що батько встиг завдати ворогові останнього удару.

Тепер цей удар залишився на його обличчі назавжди. Мені захотілося усміхнутися, підійти ближче, провести пальцями по тонкій лінії шраму. А потім... У голові одночасно виникли дві абсолютно протилежні думки. Перша — повторити батьків удар ножем. Друга — торкнутися цього шраму губами. Я мало не вилаялася.

Уно, ти при здоровому глузді?!

Схоже, п'ять років у Цитаделі таки завдали моєму розумові непоправної шкоди.

— Леді Вейр?

Його голос повернув мене до дійсності, і він виявився настільки приємним і низьким, що я здригнулася.

— Сподіваюся, ви впізнали мене?

О, ще б пак, таке обличчя важко забути. Особливо коли воно роками сниться тобі в найстрашніших кошмарах.

Я ледь схилила голову, не кланяючись чи падаючи на коліна, цього він не дочекається. Рівно настільки, щоб не порушити етикету й водночас не принизити себе.

На його губах майнула усмішка.

— Радий бачити вас у доброму здоров'ї.

Хотілося відповісти, що я не особливо рада нашій зустрічі, воліла б бачити його на кладовищі. Натомість спостерігала як Ульріх зробив кілька кроків назустріч.

Він зупинився зовсім близько, простягнув руку й обережно взяв мою долоню.

І поцілував. Я витріщилася на нього. Невже це той самий чоловік, який п'ять років тому наказав стратити моїх батьків? Той самий, кого я прокляла? Той самий, який, за всіма законами здорового глузду, мав би зараз дивитися на мене з ненавистю?

— Ласкаво просимо до Аркахена, Уно, — промовив він.

Моє ім'я прозвучало з його вуст м’яко, майже ніжно, усередині мене підіймалася хвиля обурення.

Не смій називати мене так! Але він уже відпустив мою руку й жестом запросив до крісла.

— Прошу, сідайте. Ви, мабуть, втомилися з дороги.

Я не зрушилася з місця. Ульріх трохи нахилив голову.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше