_У́на Вейр_
Якби хтось сказав мені ще вчора, що я добровільно вирушу до імператорського палацу, прихопивши подругу, кота, ворона й вісімдесят магічних книг, я б порадила йому звернутися до цілителя. Бажано такого, що спеціалізується на тяжких випадках, однак це була реальність.
Дорога виявилася довгою, проте напрочуд комфортною. Простора карета, у якій ми їхали з Віксі лише удвох викликала перші підозри. Наступною був привал через три години. Чого ми з Віксі не очікували, це ситного обіду, ще й нашим фамільярам перепало. Бідолашний Солдат навіть заснув після обіду і розмірено муркотів. Мій вірний супутник Кіркі подорожував мов справжній досвідчений мандрівник, спершу вмостився на карнизі карети, а після привалу вирішив розім'яти крила, роздивитися нову обстановку й полетів далі, то затримуючись на верхівках дерев, то зовсім зникаючи з очей, але я все одно крізь шибку вікна відчувала наш невидимий зв'язок.
Охоронці були мовчазними, в міру ввічливими, а на спроби балакучої Віксі з'ясувати, що на нас чекає в столиці, відповідали надто узагальнено. До мене зверталися «леді Вейр», хоча я не удостоїла їх честі жодним словом.
Востаннє мене так називали п'ять років тому, коли я ще мала батьків, дім і майбутнє.
Тепер же цей титул звучав настільки недоречно, що я почала підозрювати: або імператорські посланці переплутали мене з кимось іншим, або нас везуть на урочисту страту.
Особисто я схилялася до другого.
Аркахен виднівся здалеку. Імператорський палац височів над містом, наче величезний кам'яний звір, який розлігся на пагорбі й поблажливо спостерігав за метушнею внизу. Гострі шпилі, білі башти, темні арки, золоті герби над воротами. Усе тут нагадувало про велич Ворджирійської імперії та її імператора.
Пальці самі собою стиснули чорний шнурок на шиї, нагадуючи про ціну останніх років життя. Я уявляла нашу зустріч безліч разів. У своїх мріях я стояла перед Ульріхом Котунберійським горда й незламна, дивилася йому просто у вічі й вимагала відповіді за все, що він заподіяв моїй родині.
Щоправда, у деяких варіантах я спершу встромляла йому ніж у груди… двічі.
— Уно, поглянь! — Віксі притиснулася носом до віконця карети. — Там фонтани! І якісь дивовижні дерева! А он дракон!
Я теж визирнула. На площі перед палацом справді стояла величезна бронзова статуя дракона з розпростертими крилами. З його пащі струменіла вода, яка збиралася в круглому басейні.
— Кам'яний, — прошепотіла я.
— Що? Дракон бронзовий, Уно!
Чудово. Ми ще навіть не потрапили до палацу, а Віксі вже почала виправляти мої помилки. Здається, я передчасно погодилася взяти її із собою.
Карета зупинилася біля широких мармурових сходів. Легке хвилювання охопило мене, я готувалася до найгіршого. Зараз відчиняться дверцята і нам нарешті покажуть наше місце, закують у кайдани й поведуть у підземелля.
Дверцята справді відчинилися. Але замість похмурого ката переді мною постав літній чоловік у бездоганному темно-синьому камзолі. Він шанобливо вклонився й простягнув руку.
— Ласкаво просимо до імператорського палацу, леді Вейр. Сподіваюся, ваша подорож була приємною.
Я підозріло витріщилася на його долоню. Він що, справді мені допоможе вийти з карети?
— Дозвольте допомогти вам вийти.
Звісно, я могла чудово впоратися сама, але вирішила поки не демонструвати своїх справжніх намірів, тим паче цей чоловік точно не був винен у моїх бідах, тож вирішила плисти за течією та не ображати чоловіка. Зрештою, невідомо, скільки йому залишилося жити після того, як імператор дізнається, кого він так люб'язно зустрічав.
Віксі вибралася слідом, міцно притискаючи до грудей Солдата.
— А наші речі? — стривожено запитала вона.
— Їх доставлять до ваших покоїв, панночко. Ми вже подбали про все необхідне.
— А книги?
— Також.
Я ледь стримала усмішку. Цікаво, як довго він зберігатиме цю бездоганну ввічливість, коли довідається, що серед книг є кілька примірників із дуже поганим характером?
Кіркі, який досі сидів на даху карети, голосно каркнув.
— І вашого птаха, леді Вейр, також ніхто не потурбує, — запевнив чоловік.
Оце вже було підозріло. Невже вони справді настільки добре підготувалися до нашого прибуття?
Усередині палац виявився ще розкішнішим. Однак мене важко було здивувати розкішним інтер’єром чи оздобленням. Мені доводилося бувати у кількох палацах і королівствах, щоправда, це було ніби в іншому житті і не зі мною. Тож йдучи мармуровою підлогою повз високі колони я не озиралася навсебіч як Віксі, а мимоволі шукала поглядом охоронців, запам’ятовувала схему розташування.
Нас привели до просторої кімнати з високими вікнами, м'якими меблями й величезним ліжком під легким балдахіном. Неочікувано, погоджуюся. Віксі ахнула від щирого захвату.
— Уно! Це ж справжні королівські покої!
Я обережно ступила всередину, оглядаючи кожен куток, але ні ґрат, ні замків не виявилося, тому обстановка лише насторожувала.
— Його Величність розпорядився забезпечити вам належний комфорт, — повідомив наш супровідник. — Якщо матимете будь-які побажання, звертайтеся до прислуги.
Цікаво, невже можна попросити і голову імператора на срібній таці? Хоча, не варто починати знайомство з надто складних замовлень.
—Ми не були готові до приїзду вашої подруги, тому поки, леді Вейр, вона житиме у сусідніх покоях. Між вашими кімнатами є двері.
— А Солдат? — тихо спитала.
— Наскільки мені відомо, котові вже підготували кошик.
Віксі мало не розплакалася від щастя.
Я ж остаточно переконалася, що нас збираються отруїти. Інакше навіщо стільки турботи?
— Його Величність бажає бачити вас сьогодні ввечері, — додав чоловік. — Але спершу ви можете відпочити й привести себе до ладу.
Я кивнула, всередині ворухнулася тривога. Ось воно, нарешті.
___
Кіт Солдат

#75 в Фентезі
#14 в Міське фентезі
#252 в Любовні романи
#58 в Любовне фентезі
від ненависті до кохання, протистоянна характерів, дуже емоційно
Відредаговано: 21.11.2026