Шептунка: ціна слова

Розділ 6.

Столиця Аркахен. Ворджирійська імперія.
___Ульріх Котунберійський­­­___

 

— Ваша Величносте, викликали? — у прочинених дверях стоїть Імберій. Спина пряма, уклін відміряний бездоганно: рівно настільки глибокий, наскільки належить радникові. Позаду нудьгує варта.

— Проходь. Двері.

Він зачиняє їх, кілька секунд прислухається до коридору й лише тоді дозволяє собі справжню усмішку, від вуха до вуха. Це дратує. Та якщо чесно, зараз саме його нахабство рятує мене від виснажливого очікування.

Мої покої давно перетворилися на робочий кабінет. Це велика кімната з каміном, де письмовий стіл ледь видно з-під звітів, а посеред неї лежить розгорнута мапа імперії, придавлена важкими каменями. Ліжко стоїть у глибині, за напіввідчиненими дверима, і цієї ночі я знову роздивлявся його стелю до самого світанку. Тут я працюю, думаю, інколи їм. А спати намагаюся за тими дверима. Марно.

— Невже щось серйозне, Уль? — Бері ступає до кімнати неквапливо й тихо, по-лисячому. Рудий, зеленоокий, із виглядом того, хто вже знає відповідь і лише чекає, поки її озвучать.

Я не відводжу від нього погляду.

— Знайшли Уну Вейр.

Усмішка повільно сповзає з його обличчя. Зеленкуваті очі звужуються, і на мить він справді стає схожим на лиса, що почув шарудіння в курнику.

— Ту саму? — перепитує, хоча чудово знає, про кого мова. — Нашу маленьку лємбарґійську катастрофу?

— Її везуть до столиці.

— Живою? — Я хмурюся, і він миттю виправляється: — Уточнюю. Знаючи твою палку вдачу, певним бути не можна.

Без запрошення він бере з вази найбільше яблуко й вмощується в кріслі навпроти. Лише наодинці Імберій дозволяє собі таке. При дворі він взірець етикету: вклоняється, де належить, мовчить, коли я віддаю накази. Тут же знову стає тим нахабним рудим хлопчиськом, що колись навчив мене підкладати жаб у черевики наставникам.

Він старший за мене на шість років і з першого дня вважав себе мудрим, а мене безнадійним телепнем. Дивно, бо з мінімальним даром він закінчив магічну Академію, де вчилися лише ті, чий дар не нижчий за середній. Хитрість і лисяча іпостась допомогли. Ніхто так і не розгадав, як.

— Де її знайшли? — питає, відкушуючи яблуко.

— У Цитаделі покори.

Бері мало не давиться.

— У Кальварії?! — Він б'є долонею по підлокітнику. — От стара відьма! П'ять років ховала її, поки ми шукали по всій імперії! Улю, ти розумієш, що це означає?

— Настоятелька відповідатиме.

— Не поспішай. — Він замислено чухає підборіддя, і погляд його на мить стає гострим. — Хоча ні, вона точно знала. Така жінка навіть власне відображення в дзеркалі перевіряє на благонадійність. Коли привезуть нашу гостю?

— Сьогодні.

Імберій задоволено потирає долоні.

— Нарешті! Отже, сьогодні ввечері відсвяткуємо твоє звільнення від прокляття.

— Я не сплю п'ять років, Бері.

— Знаю. — Він кладе яблуко на стіл і вже не усміхається. — Ти виглядаєш так, ніби особисто програв війну всім подушкам імперії.

Я відвертаюся до вікна. За склом тягнеться темне подвір'я, де вартові змінюються без жодного звуку.

— І щоночі бачу її.

Позаду стає тихо. Я чую, як Бері повільно підводиться.

— Улю...

— Її сіро-аметистові очі. Її крик. — Я стискаю підвіконня так, що біліють кісточки пальців. — Можу не спати добу, дві, тиждень, виснажувати себе тренуваннями й державними справами. А щойно заплющую очі...

Далі не кажу. Про це я не говорю вголос ніколи. Моя недуга найретельніше приховувана таємниця імперії, і правду знає лише кілька людей. Бері серед них. Він підходить і зупиняється поруч, не торкаючись, просто мовчки стоїть за плечем. Це краще за будь-які слова.

— Вона зніме прокляття, — кажу нарешті, не обертаючись. — А далі я сам вирішу її долю.

— Ох, Улю. — Він важко зітхає, розуміючи мої наміри. — Ти досі вважаєш, що кожну проблему розв'язує меч?

— Досі це працювало.

Бері дивиться на мапу імперії, і погляд його ковзає на північ, де синіють простори Херкських земель.

— А ось це мечем не розв'яжеш. Херки щось замислили. Мої люди кажуть, що вони готуються переманити на свій бік сніжних драконів.

Я різко повертаюся до нього.

— Сніжних Драконів?

— Поки що лише чутки. — Він піднімає руку, ніби ловить моє роздратування. — Але такі, що мені не подобаються.

Мені теж. Я підходжу до карти й довго дивлюся на північний кордон. Шість років я будував цю імперію з піску й крові: збирав землі, відновлював дороги, годував голодних. І кожна нова перемога після Вейра обертається поразкою. Спершу я вважав це збігом. Потім наслідком недуги. А тепер...

— Уна Вейр, — тихо каже Імберій, ніби прочитав мої думки. — Ось причина всіх наших невдач.

— Не нагадуй.

— Треба. Бо ти й досі намагаєшся перемогти її прокляття силою.

Не відповідаю. Перед очима постає остання битва за Лємбарґію. Король Джордж Вейр до кінця відмовлявся скласти зброю. Я пропонував йому здатися, зберегти титул і частину володінь. Він обрав бій. І програв. А його донька, юна й безстрашна, проклинала мене, не зважаючи на власну безпорадність. Я пам'ятаю її розлючені очі. Потім надійшло повідомлення: поранена зникла. Не знайдена ні серед живих, ні серед мертвих.

Тоді перевернув усе: кожне село, фортецю, монастир. Марно. Та я був певен, що вона жива. Бо в моєму палаці лишився її брат. Колишній принц Лємбарґії, а тепер звичайний конюх. Бартон Вейр не виявляє непокори: сумлінно працює, не втручається в державні справи, не намагається втекти. Мабуть, змирився. А може, чекає слушної нагоди. Я не довіряю людям, які надто легко погоджуються зі своєю долею.

— Улю, — голос Бері повертає мене до дійсності. — Ти знову десь далеко.

— Думаю.

— О, це вже прогрес!

Кидаю на нього важкий погляд, і він, піднімаючи руки, вдає, що здається. Але ненадовго. Він ступає до каміна, спирається ліктем на полицю, і на його обличчі розквітає знайома усмішка, яка мені не подобається. Так він виглядає, коли в його рудій голові народжується чергова геніальна хитрість.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше