___Ульріх Котунберійський ___
Столиця Аркахен. Ворджирійська імперія.
— Добрий ранок, Ваша Величносте, — слуга не наважується переступити поріг, переминаючись з ноги на ногу. — Є новини.
Я видихаю, але аналізую уважно, очевидно новини суперечливі. Злитися на слуг не в моєму стилі: вони не винні, що я знову не спав. Ані сьогодні, ані вчора… ані минулого тижня. Але якщо так триватиме далі, мій терпець таки лусне, і тоді дістанеться всім.
— Спершу про імперію, — кажу я, сідаючи на ліжку і протираючи очі, ніби від сну. Про мою недугу навіть слугам невідомо. Зайві плітки у моєму палаці жорстоко караються, адже це привід ворогам відшукати слабке місце. Проте, щоранку мені доповідають новини імперії та підкорених провінцій.
— Усе спокійно, Ваша Величносте, — слуга трохи сміливішає. — Ворджирійське королівство вже давно звикло називатися імперією. Лємбаргія й Віргілія сплатили податки раніше строку, урожаї в нових провінціях добрі, а в столиці хліб подешевшав. Північні застави тримаються, вночі знову спостерігалися спроби поодиноких проривів, але усі успішно відбиті. Люди в місті й селах кажуть, що ви... що за вас ніхто не соромиться.
Непогано. За шість років мені вдалося перетворити воєнну здобич на живі землі, а не на попелище, і я не дозволю цьому розсипатися навіть заради власного спокою. Втім, лише спокій мене нині й цікавить.
— Далі.
— Знайдено джерело Вашої недуги. Її везуть…
Договорити він не встигає. Я зриваюся з ліжка й за кілька кроків опиняюся біля нього:
— Двері закрий. Негайно.
Слуга аж присідає від несподіваного окрику. Я роздратовано кривлюся: ось до чого доводить безсоння, лякаю власних людей.
— Що заціпенів? Зачини двері, — гаркаю вже м'якше. Бідолаху зараз прихопить серце, а мені тут ще не вистачало похорону.
Він обережно зачиняє двері, стоїть, труситься й дивиться перелякано. Я відвертаюся й сідаю подалі від нього. Ну й вдача. Всередині все так само вібрує від хвилювання. Невже нарешті?
— Тепер кажи, Лідсе, усе, що знаєш. Пам’ятай, уся інформація конфіденційна і не може бути ніде розголошена — намагаюся говорити спокійно, і це майже вдається.
Слуга шанобливо схиляє голову, демонструючи покору і після короткої паузи продовжує:
— За Вашим наказом… вчора вдалося натрапити на слід дочки Джорджа Вейра…
Лідс уже говорить певніше, випростався, навіть плечі розправив. Але я чую лише одне: ту скажену знайшли. Решта проходить повз мене.
— Де вона?
— У Цитаделі покори, на окраїні північної провінції, що лежить між Лємбаргією і…
— Знаю, — я навіть не вдаю, що слухаю до кінця. — Привезти її негайно!
Слуга знову опускає очі, ніби щось шукаючи на підлозі.
— І? — дивлюся на нього, чекаючи пояснень.
— Можливо, до вечора прибуде.
Така відповідь мене не задовольняє. Зовсім.
— Фантимуса. Негайно!
Усе це в мене в голові не вкладається. Її знайшли ще вчора, а мені ніхто не доповів. Пройшло більше ніж пів доби! Мало того, що ці ледарі шукали її роками, так вони ще й зволікають із доставкою. Хіба не можна було відкрити портал? Я міг би ще вчора з нею поквитатися… і нарешті виспатися.
Від цих міркувань, що геть мене не втішають, я скуйовджую волосся. Сила розбурхалася, як і недуга. П'ять років без сну через ті прокляті очі з аметистовою димкою. Через ті чуттєві вуста, з яких лилися смертоносні прокльони. Ох, Уно, скоро ти в мене закричиш від болю. Ти не зломила мене. Навпаки, сама благатимеш про помилування на колінах!
Мої думки уриває хода в коридорі. Не чекаючи стуку, кричу:
— Увійди.
До кімнати входить сонний маг. Прокляття, від самого його вигляду мене пересмикує. Я звик, що піддані виконують мої накази чітко й без зайвих слів. Цей же нахабно демонструє, що я розбудив його серед ночі, хоч сонце давно зійшло.
— Фантимусе, — подумки вже прикидаю, як скоротити це недоладне ім'я, — чому ти одразу не повідомив про дівчину?
Я підводжуся, щоб дати зрозуміти свій гнів, але до відкритого конфлікту поки що не готовий. Він контролює всі магічні потоки імперії, і, гад, чудово розуміє, хто з нас у вигіднішому становищі. Маг лише злегка схиляє голову, але в на обличчі читається не провина, а роздратування. Фіксую. На майбутнє варто про це поміркувати.
— Мої люди працюють акуратно, щоб не викликати підозр. Менше інформації, більше результату. Дівчат везуть звичайним шляхом, без…
— Стоп. Повтори. — вимагаю конкретики. — Яких ще дівчат?
Всередині кипить роздратування і маніакальна цікавість.
— Ваша Величносте, Уна Вейр поставила умови, за яких поїде з нами добровільно. Інакше вона погрожувала…
— Що? Ця проклята ще й ставить умови? — голосно сміюся, не стримуючи обурення, хоча пальці самі стискаються в кулаки до білизни суглобів.
П'ять років на межі виживання. Про ту Цитадель ходять легенди як про сувору в’язницю. А отримавши шанс звідти вибратися, вона ще й торгується, наче сама є не в’язнем, а господарем становища. Молодець. Я навіть вражений її сміливістю, але не варто забувати, хто вона така. Щось я знову відволікся.
Обертаюся до мага, що з неприхованою цікавістю спостерігає за мною. Що ж, Фантимусе, сподіваюся, ти недовго потішатимешся на моєму подиві.
— Гаразд. Що за умови?
Мені таки вдається опанувати себе, і далі я слухаю його спокійно, хоча всередині все кипить.
___
Ульріх

#75 в Фентезі
#14 в Міське фентезі
#252 в Любовні романи
#58 в Любовне фентезі
від ненависті до кохання, протистоянна характерів, дуже емоційно
Відредаговано: 21.11.2026