_У́на Вейр_
Я обійняла подругу лише для того, щоб вона замовкла. Іншого способу достукатися до Віксі, коли та в паніці, я не знала. Гукати марно: шепіт у такому гармидері не почує навіть Кіркі. А ось обійми діють завжди, навіть на тих, кого ніхто ніколи не обіймав.
Спрацювало. Віксі затихла в моїх руках, наче злякана пташка. Тільки ось наслідки виявилися зовсім не такі, на які я розраховувала.
Раптом я відчула себе звичайною дівчиною, яка стоїть у кімнаті, тримає подругу за плечі й хоче, щоб усе було добре. Ніби хтось на мить стер із мене роки, проведені в Цитаделі. До горла підступив клубок, а очі защипало від непроханих сліз. Востаннє я плакала п'ять років тому.
Це було небезпечно. Вразливість, навіть така крихітна й тепла, була розкішшю, якої я не могла собі дозволити.
Згадка про загибель батьків протверезила краще за відро крижаної води. Їхні обличчя виринули перед очима так яскраво, ніби все сталося вчора: усмішка тата, мамині лагідні руки, а за ними порожнеча, що залишилася після. Я не мала права бути слабкою. Заради світлої пам'яті про них і помсти тим, хто їх забрав. Своє призначення я ще не виконала.
Я затисла між зубами внутрішній бік щоки, затримала подих і напружилася. Біль різонув різко й чітко, а слідом за ним я відчула на шиї шнурок із вузликів, мій маячок і найтяжчий оберіг із простих ниток. Кожен вузлик нагадував про ту ніч і про клятву. Як завжди, це допомогло. Болючі спогади миттю повернулися на свої місця, й я знову опанувала себе.
Віксі відчула цю зміну й обережно відсторонилася.
— Уно, що з тобою? Я тебе такою ще ніколи не бачила, — промовила вона вже значно спокійніше, взявши мої руки у свої.
Її підтримка виявилася вчасною й остаточно допомогла заспокоїтися. Тримаючись за руки, ми мовчки сіли на тверде ліжко. Воно прогнулося між нами, ще кілька разів жалібно скрипнуло й затихло.
Я не поспішала. Мій голос чути лише в ідеальній тиші. Достатньо незначного шарудіння, кроків за дверима чи схлипу, щоб залишитися непочутою. Тож я дочекалася поки Віксі перестане шморгати носом, поки Цитадель за стінами, здається, затамує подих разом із нами. І лише тоді я поглянула на подругу й прошепотіла:
— Настоятелька повідомила, що мене відраховано. Без жодних пояснень.
Віксі слухала уважно, щоб не пропустити жодного слова. А я вирішила, що приховувати щось від неї немає сенсу. Менш ніж за годину я остаточно попрощаюся з цим місцем, а тому нехай хоч залишиться приємна згадка про єдину вихованку, з якою я спілкувалася протягом останніх років.
— Кальварія лише натякнула, що скоро прибудуть посланці монарха. Схоже, по мою душу.
— Як шкода. Що ж, Уно, тримайся, ти сильна, — Віксі схопилася за свої косички й закотила очі догори. — От якби й мені дозволили поїхати з тобою!
Простежити за її поглядом мені не вдалося, адже одне око дивилося поверх мене, а інше на стіну. Я давно помітила, що воно тікає тоді, коли Віксі хвилюється. Схоже, зараз був саме такий випадок.
— Ти справді цього хочеш? — тихо спитала я. — Тут у тебе є спокій і впевненість у завтрашньому дні. А зі мною... Я не можу гарантувати, що тобі буде безпечніше.
Я знизала плечима, не знаючи, що додати. Зрештою, я й так сказала надто багато. Стільки слів я зазвичай виговорювала за тиждень лише в порожній простір чи Кіркі.
— Якщо можна, я поїду з тобою! — Віксі схопила мене за плечі й почала трусити.
Вона була балакуча, емоційна й надзвичайно чутлива, але водночас напрочуд розумна й розважлива. Рідкісне поєднання, особливо для Цитаделі, де за розум карали насмішками, а за чутливість ще й кулаками.
Їй було двадцять три, на два роки більше, ніж мені, та дивлячись на неї, у це ніхто не вірив. Худенька, з дрібними рисами й веснянками на носі, вона виглядала років на п'ятнадцять-шістнадцять, не більше. Чорні, як воронове крило, коси вона заплітала у дві довгі косички, з яких усе одно вибивалися неслухняні пасма. Великі зелені очі за круглими окулярами в тонкій оправі завжди дивилися трохи вбік. Окуляри ці, до речі, були не простим скельцем, але це вже інша історія.
До того ж вона була страшенно незграбна. Спіткнутися на рівному місці, перекинути чорнило, зачепити рукавом свічник: для Віксі справа звичайна. Зате тварин вона любила всіх без винятку, від павучків у кутку до старого шрамованого дворового кота, якого всі оминали десятою дорогою. Вона розмовляла з ними, годувала їх, лікувала крильця й лапки й щиро вірила, що навіть найлютіший звір просто чекає, коли його хтось приголубить. Якби вона зустріла дракона, то, мабуть, спершу запитала б, чи не болить у нього зуб.
Безпорадну, тендітну, з якої кепкувала вся Цитадель, її неможливо було не вважати своєю. Хтось мусив за нею наглядати, і так склалося, що цим «кимось» стала я.
Слова в Цитаделі важили мало, а мій шепіт і поготів. Кому страшно від «Шептунки»? Тож я давно перестала сподіватися на голос і вклала всю себе в те, що не потребує жодного звуку: рукопашний бій, ножі, палиці, навіть уламок дошки з-під лави, якщо більше нічого не було поруч. Я навчилася робити зброєю все, що потрапляло під руку.
А коли лідерки вирішували повеселитися коштом Віксі, мені не треба було сперечатися чи погрожувати. Досить було вийти вперед і мовчки зустріти чийсь погляд. А якщо цього не вистачало, я доводила свою правоту кулаками. За такі невеличкі розбірки тут навіть не карали: настоятельці було байдуже, доки ніхто не калічився, а подейкували, що Кальварія навіть потай тішилася, спостерігаючи, як її вихованки «гартуються». Лідерки швидко засвоїли, що нас ліпше обходити стороною.
Мабуть, тому мені й було важко їй відмовити: я відчувала за Віксі відповідальність, наче за власну сестру.
— Гаразд. Якщо дозволять, — відповіла я, вирішивши поки не розчаровувати подругу, бо від мене тут усе одно нічого не залежало. — Мені треба встигнути зібрати речі та попрощатися з Кіркі.
— Так, звісно! Я теж зберу свої книги й Солдата.
#75 в Фентезі
#14 в Міське фентезі
#252 в Любовні романи
#58 в Любовне фентезі
від ненависті до кохання, протистоянна характерів, дуже емоційно
Відредаговано: 21.11.2026