Срібні очі незнайомця

Елірея стояла нерухомо, розглядаючи хлопця, що з’явився з тіней. Його очі — сріблясті, з дивним мерехтінням — здавалися знайомими, але дівчина не могла згадати звідки.

— Тебе як звати? — обережно запитала вона.

— Арден, — відповів він коротко. — Я був посланий.

— Посланий? Ким?

— Тим, кого вже немає. — Арден глянув на мертве дерево. — Я служив Берегині Світанку. Твоїй матері.

Серце Еліреї стиснулось.

— Ти знав її? Особисто?

— Я був її учнем. Але не людиною.

Хлопець ступив ближче, і його тінь на мить затремтіла, змінюючись формою. На якусь долю секунди в ньому проступили контури… вовка. Або, може, птаха. Було важко сказати.

Фін тихо зашипів:

— Щось він не зовсім із цього світу…

— Я народжений з духів лісу, — спокійно пояснив Арден. — Її магія дала мені форму. Я — вартовий. І тепер маю допомогти тобі.

Елірея здивувалась, але глибоко в душі відчула: він не бреше.

— Якщо мама довірила тобі стежити за мною… значить, і я можу.

Вони рушили разом крізь темні зарості, і дорогою Арден розповідав:

— Затемнення, що насувається, — не просто природне явище. Це створіння, древнє і голодне. Воно живиться страхом, забуттям і руйнує магічні вузли. Лісові вузли тримають рівновагу, і один із них був тут — у Темній галявині.

— І що буде, якщо всі вузли зруйнуються? — запитала Елірея.

— Світ забудеться. Магія згасне. Люди перестануть бачити зорі.

Настала мовчанка. Лише шелест листя нагадував, що час іде.

Раптом Арден зупинився.

— Ми близько. Попереду — печера часу. Місце, де зберігається пам’ять предків. Там може бути наступний ключ. Але вона не пускає будь-кого. Тільки тих, хто готовий дізнатись усе.

Елірея стисла кулон.

— Я готова. Навіть якщо правда зламає мене.

— Вона не зламає, — прошепотів Фін. — Бо ти — вже сильніша за темряву.

І вони ступили далі, туди, де ліс починав шепотіти голосніше, ніж будь-коли…