Пролог

Темрява, вона всюди. Я бачу лише силует своєї сестри. Моє серце шалено бʼється. Я чую, як вона з кимось розмовляє і її голос тремтить. Тоді помічаю ще одну тінь і моє тіло покривається сиротами від жаху. Невже весь цей час ми помилялися?

Крик, який вириває мене з думок, звучить так різко і голосно.

 — Алісо! Біжи геть, біжи!

Гарячі сльози скочуються моїми щоками. Я так хочу допомогти, хочу кричати але нічого не можу, не можу навіть рухатись.

А тоді бачу його і розумію що це кінець.

— Не бійся. Я подбаю щоб ти нічого не запамʼятала. - Його голос спокійний. Як і завжди. - Так буде краще для всіх.

Потім удар. Крик. Біль. Темнота.

Розділ 1

Аліса

Я  прокидаюся з криком. Скидаю з себе ковдру і сідаю на ліжку. На щоках стікають сльози. Знову кошмар… Поглянувши на годинник розумію, що до будильника ще пів години, але сон як рукою зняло.

Навіть не намагалася знову заснути. Встаю, накидаю халат, який лежав на кріслі збоку, і йду на кухню заварити каву.

Голова розколюється від болю. Знову прокручую ці спогади, але так і не можу згадати все до кінця. Це було так давно.

Поки я блукала в своїх спогадах, чайник встиг закипіти. Як на автоматі насипаю дві ложки запашної, міцної кави і заливаю гарячою водою. Даю їй кілька хвилин настоятися, а сама за цей час вмиваюсь, щоб прогнати навʼязливі думки. Повертаюсь до кімнати з чашкою гарячої кави і беру телефон. Знаю, що ще надто рано. На годиннику лише 6:45 але всеодно пишу найкращій подрузі.

«Спиш?»

Так, надіятись, що вона одразу мені відповість - марно. Проте за декілька хвилин приходить відповідь.

« Вже ні. Сьогодні я налаштована не запізнюватись!»

Я посміхаюся. Еллі єдина хто може викликати в мене посмішку. Бачу як на екрані знову  зʼявляються три крапки і чекаю на ще одне повідомлення. Але вони зникають.

Телефон за вібрував у моїй руці і на екрані висвічується фото моєї подруги. Знову посміхаюся і піднімаю слухавку.

— Привіт. Я вирішила, що легше одразу тобі подзвонити раз ти також вже не спиш. - Голос її звучить сонно.

— Невже ти справді так швидко прокинулася? - В моєму голосі чутно посмішку.

Еллі важко зітхає і сонним голосом відповідає.

— Так. Але, брехати не буду, хотіла б і далі спати. - Чути як на фоні щось шуршить. - Для чого взагалі назначати зустріч так рано?

На задньому фоні чується ще один голос. І він чоловічий.

— Маленька невже тобі справді вже потрібно йти? Залишся ще трохи зі мною.

Лице моє похмурніє. Проте чи я здивована? Ні, точно ні.

— Хто це? - Намагаюсь говорити спокійно.

— Ніхто. - Еллі закриває долонею динамік, щоб я нічого не чула. І щось не розбірливо відповідає своєму новому бойфренду. Тоді знову повертається до розмови зі мною.

— Слухай, ти б могла заїхати до мене через годину?

Щож це також мене не дивує. Еллі живе поруч, тож я часто заїжджаю по неї і ми разом їдемо на роботу. Якщо звісно хтось з її кавалерів не може відвезти її на роботу.

— Гаразд. Буду за годину. - І кладу слухавку.

Допиваю каву і йду в ванну кімнату. Привевши себе до ладу, одягаюсь і виходжу з квартири. Але одразу зупиняюсь. Біля дверей моєї квартири лежить конверт. Я оглядаюсь але нікого не чую та не бачу. Конверт закинула в сумку і, зачинивши двері, пішла до машини.

Дорога до Еллі займає всього 10 хвилин. Підʼїжджаю до її підʼїзду і знову дзвоню їй. Здається гудки будуть лунати вічно.

— Я вже спускаюсь! - Я чую як вона біжить сходами через її слухавку.

Дивлюсь на годинник: 8:10. Що ж до офісу їхати 20 хвилин. Якщо не вскочимо в пробку то навіть приїдемо раніше на пів години. Я поглядаю на свою сумку, а тоді витягую конверт і дивлюся на нього. Він жодним чином не позначений, жодного напису. Ні від кого, ні кому. Проте, якщо він лежав під моїми дверима, то він таки мені, правда? Поки думаю про це в машину вже залазить Еллі. Я відкладаю конверт і посміхаюся їй.

— Господи. Ти наче марафон пробігла.

Вона важко дихає і посміхається.

— Вважай, що так. Цей клятий ліфт знову зламався! І я бігла з сьомого поверху аби ти довго не чекала. Тож досить глузувати з мене і поїхали.

Відпивши трохи води вона поглядає на конверт і бере його в руки.

— Що це? - вона продовжує крутити його.

— Не знаю. Знайшла під своїми дверима сьогодні вранці. - Я заводжу двигун і ми рушаємо.

— Можна відкрити? Здається там щось є в середині.

Я лише киваю головою. Не знаю чому, але мені тривожно було відкривати його самій. В думках починає виникати занадто багато питань. Хто його відправив? І що ж там таке?

— Хм. - Еллі дістає якусь фотографію. - Це просто фотографія будинку?

Вона повертає фото до мене і серце моє наче завмирає. Я одразу відводжу погляд на дорогу. Моє дихання збивається але я намагаюся говорити звичайним голосом.

— Це мій дім.

Еллі здивовано дивиться на мене. І знову на фото.

— Ти впевнена? Для чого комусь фотографувати твій будинок і надсилати тобі?

— Еллі я прожила там 17 років до того як поступила в коледж. Тож так, я впевнена.

Тривога починає посилюватися. Я роблю декілька глибоких вдихів і видихів, щоб заспокоїти себе.

— Там.. там більше нічого немає? Можливо якась записка?

Еллі заглядає в конверт, а тоді знову розглядає фото з двох сторін.

— Ні, нічого.

І що ж це? Таємний прихильник? Просто помилка? Чи… Ні. Цього не може бути.

Еллі намагається вигадати ще якісь теорії, які б пояснили, чому це фото опинилося під дверима моєї квартири. Проте я більше не слухаю її. Я не вірю в співпадіння.

Спогади минулого проникають в мою голову і серце зжимається від болю. Я не хочу вірити, що він повернувся.