Полігон Вежі, розташований між корпусами, вважався нейтральною територією. Тут перетиналися шляхи різних відділів: бойовиків зі Стихій, шпигунів з Дзеркал, навіть небагатьох відважних з Корпусу Неба, хто відточував прикладну магію в польових умовах.
Для новачків це був перший справжній бій — не просто виставковий поєдинок у стінах, а симуляція, близька до реальності. Полігон змінювався щоразу, керований ілюзіями і магією наставників. То став пустелею, то болотом, то темними печерами. Сьогодні — вони опинились у середовищі зруйнованого міста.
Радослав вдихнув гіркий запах каменю і пилу. Його очі ловили рухи десятків інших учнів. Хтось об’єднувався в пари, хтось ішов наосліп уперед, але майже ніхто не вмів працювати злагоджено.
Наставник Урун, що курував групу зі Стихій, пройшовся перед рядами:
— Ви думаєте, війна — це вогняні кулі і героїчні вигуки? — його голос був ніби розбитий камінь. — Війна — це страх, кров, зрада і біль. І якщо ви не навчитесь бачити поруч людину, а не просто ціль — ви програєте.
Хельга злегка доторкнулась до рукава Радослава:
— Будь обережний. Тут тренуються навіть ті, хто роками носить меч, — і вона кивнула в бік групи старших адептів, де один з них, високий, все тіло в татуюваннях, вправно демонстрував, як керує магічними зарядами різних стихій одразу.
Радослав зміряв того поглядом і кивнув:
— Я готовий, — але в його голосі ледь помітно тремтів сумнів.
Святогор, стоячи трохи далі, уже розминав руки і сміявся:
— Ось він, наш шанс! Та це ж як справжній турнір!
Наставник не всміхнувся:
— Святогоре, твої «шоу» тут ні до чого. Якщо впадеш — навіть з лікувальною магією не піднімешся.
— Та я, командоре, завжди піднімаюсь! — ухмильнувся Святогор.
— Не кидайся словами, доки не перестрибнеш, — відповів Урун різко, і показав жестом, щоб усі готувались.
Сигнал — і симуляція ожила.
Камені вибухали, десь виростали кристалічні шипи, потоки води перетинали провалля. Ведана, що намагалася маневрувати осторонь, відразу пірнула в тінь, та її ілюзії збивали з пантелику не всіх — досвідчені адепти бачили її, мов на долоні.
Радослав кинувся вперед, але вже через кілька секунд зрозумів, наскільки відрізняється «тренування» від справжньої битви. Його фаєрбол розлетівся об стіну магічного щита старшого учня, і у відповідь його наздогнав різкий удар — хвиля вітру відкинула хлопця в бік, мов іграшку.
— Не на шоу дивишся, а думай! — гримнув Урун із трибуни.
Хельга, помітивши це, кинулася до Радослава і витягла його з-під уламків:
— Я ж казала, вони сильніші!
Радослав відсапався, витираючи з лиця кров:
— Тепер вірю.
Хельга, не вагаючись, затягнула Радослава за уламок стіни, де їх тимчасово прикривав уламковий кристал. Він важко дихав, на грудях вже синіла гематома, а рука відмовлялась слухатись.
— Радославе, ти що — сам на всіх лізеш? — просичала вона, стискаючи його плече, аби перевірити, чи немає перелому.
— Я… я хотів прорвати їхню лінію, — прохрипів він, зморщившись від болю.
— Прорвати? — Хельга вколола його поглядом. — Ти би спершу голову ввімкнув! Їх шестеро, вони досвідчені!
Радослав намагався підвестися, але його знесило новим нападом кашлю. Її рука, тепла і сильна, втримала його.
— Послухай, — сказала тихіше, — я тебе не дам знищити. Зрозумів? Я... я не можу дозволити, щоб ти… — вона замовкла, але в її очах промайнула тривога, змішана з чимось іншим.
Радослав уперше помітив цю тріщину в її холодному характері. Її турбота змусила його серце стиснутися.
— Ти… хвилюєшся за мене? — пробував посміхнутись, попри біль.
— Заткнись, — буркнула Хельга, червоніючи. — І тримайся.
Вона різко підняла його на ноги і поставила спиною до стіни, щоби він знову не впав. А потім — прикрила його своїм щитом, закликавши кристалічну стіну, яка виблискувала, мов дзеркало.
— Відпочинь хоч кілька секунд, герой, — кинула, відвертаючись, аби не видати своїх справжніх почуттів.
У цей момент Радослав вперше відчув: поруч із нею він не просто боєць, а людина, яку хтось захищає. І це народило іскру — глибоку симпатію, що тепер тліла між ними навіть у гарячій битві.
Олесь, який до цього уважно спостерігав за побратимами, отримав команду підтримувати поранених і відновлювати сили групи. Спершу все йшло відносно добре — він зализував дрібні рани, приборкував чужий біль травами й магією природи.
Але тренування виявилося не лише показовим. Ілюзії, створені наставниками, були настільки реалістичними, що одна з них — величезний звір з багряними іклами — вгризлась в горло одному з новачків. Навіть знаючи, що це ілюзія, Олесь не витримав. Він відчув різкий сморід крові, побачив, як юнак падає бездиханним, і його сила відмовилась служити.
— Це не справжнє, — шепотів собі під ніс, намагаючись зібрати докупи думки. — Це лише примара.