Шепіт тіньового слова

Глава 2 Розділ 3. Клятва перших

Брами Ордену за ними зачинилися, але не звуком — а тишею, що впала раптово, мов сніг на поле бою. Радослав і Аркух, і ще кілька абітурієнтів, які пройшли всі випробування, опинилися в просторі, що ламав закони реальності.

 

Ззовні баня ордену здавалася скромною — старою фортецею з обсидіану, замкнутою в камінь і спогади. Але всередині розкривалась інша реальність: величезна зала під відкритим небом, небо якої було глибшим, ніж будь-коли бачене. Воно здавалось не частиною світу — а світом самим. Засіяні сади здіймались терасами — від рівня землі до хмар, і крізь кожну терасу текли потоки води, що переливались п’ятьма кольорами — за кількістю корпусів.

 

Фонтани п’яти корпусів стояли на різних кінцях головної площі, немов живі вівтарі. У кожному — символ: дзеркало, хижак, крила, промінь і звір. Самі фонтани були порталами, але пройти крізь них могли лише ті, кого визнав сам корпус.

 

— Вітаю вас, — мовив архимаг Сервол, з’явившись з-за спини, хоч його й ніхто не бачив, як він підійшов. — Але імена ваші тепер більше не належать світу. Вони належать Ордену. А Орден — служінню.

 

Він змахнув рукою — і з кожного фонтану злетіли струмені води, утворивши в повітрі склянки з тонкого срібла. Вода в них була прозорою, але у кожному склянці — свій відтінок: синій, бурштиновий, зелений, криштально-білий або пурпуровий.

 

— Це — вода з джерела істини, — сказав архимаг. — Але без останнього інгредієнта вона — лише пам’ять. Зараз ви вип’єте її, і згадаєте себе. А тоді дасте Ордену частину того, ким були.

 

Його пальці наче сплітались із повітрям, чаклуючи спокійно, майже граційно. З’явився тонкий шлейф золотого порошку, що парував і мерехтів — мов зоряний пил. Він здіймався в повітря й сам розсипався в кожну склянку, немов точно знав свою дорогу.

 

Радослав відчув, як напій у його руках забринів, мов струна. Він зробив ковток. І в ту ж мить побачив себе — не як зараз, не як тоді, а як завжди: хлопцем із маленького села, що тримав сестру за руку і обіцяв їй, що змінить усе.

 

Один за одним інші теж пили. Дехто ридав. Дехто — мовчав. Аркух стиснув склянку так сильно, що скло тріснуло, але допив до останнього ковтка.

 

Архимаг дістав ефріловий ніж — крихітний, але з блиском, що пронизував душу і подав його Радославу першим.

Аркуха прошепотів йому на вухо — Це — ніж із ефрілу. Магічної руди, яку в старі часи називали "камінь мертвих". Її використовують у ритуалах, бо вона проводить магію глибше — у саму суть. Без ефрілу неможливо зв’язатись із духами, укласти клятви, а дехто навіть використовує її, щоб стримувати створінь, яких сам і призвав. Без ефрілового ошийника деякі з них розірвали б власного господаря.

— Тепер — кров. Вона зв’яже тебе не з силою. А з вибором. Принеси її тому, з ким ти станеш одним тілом — твоєму корпусу.

Радослав порізав долоню — не глибоко, але відчутно. Його кров, червона з легким золотистим відтінком, потекла в долоні. Він підійшов до фонтану Хижака. Камінь загорівся, і вода прийняла жертву.

Аркух — позаду нього — повільно рушив до Корпусу Створінь.

Поряд Ведана ступила до фонтану Дзеркал. Її кров виглядала темною і густою, але вода не відштовхнула її — навпаки, розійшлась хвилями.

Хельга біля фонтан Неба, її рука не здригнулась, її очі вже сяяли новою мрією.

Святогор довго стояв, і тільки коли всі вже майже провели ритуал клятви, він із гордістю став до друга біля фонтану Корпус Хижака.

—Будемо в одному корпусі друже — гукнувши до Рада і вилив кров у фонтан.

Ритуал завершився, фонтани стихли.

Архимаг підвівся на одну зі скель, і його голос пролунав, мов удар грому:

 

— Ви — перші цього року. Ви — обрані. Але й прокляті. Бо ваш шлях тепер не відступити.

— Повторіть за мною:

"Я — слуга народу.

Я — володар своєї волі.

Я — маг, покликаний не силою, а вибором.

Хай стане моя кров — печаттю присяги.

А моє ім’я — даром для майбутнього."

Голос Радослава злився з голосами інших. І коли вони промовили останні слова — у кожного на долоні спалахнув новий візерунок. Знак Ордену, його не можна було стерти. І не можна було забути.

Почалась нова глава їхнього життя.

Після цього їх повели крізь арку, вхід до якої був закритий до завершення клятви. Там, за сіткою плюща і тонкого серпанку ілюзії, ховались Великі Двері Ордену. Вони здавались кам’яними, та коли Радослав торкнувся їх випадково плечем, ті м’яко вібрували, як жива плоть.

Коли брама розчинилась, перед ними відкрилась Головна Зала Ордену.

Вона не була схожа на легендарні описи Храму Королеви чи просторі зали університетів столиці. Високі стіни з білого каменю, оздоблені кольоровими гобеленами п’яти корпусів; підлога — з полірованого темного дерева; обабіч — довгі столи й лави для магів. Посередині — прохід, що вів до підвищення з півколом тронів-магістрів. А зверху, величезний плафон, що займав увесь центр стелі. Він був викований із діамантового скла, в яке були вкраплені нитки світлої та темної магії. У цьому магічному куполі жила сама історія Ордену.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше