Столиця — Піднебесся Діамантового Палацу — здіймалася перед очима, мов казка з дитинства, яку раптом дозволили прожити насправді. Над головами леветував палац королеви, збудований з магічного кристалу — він обертався у світлі сонця, переливався кольорами і кидав тіні, що здавались благословенням.
Друзі стояли мов заворожені. Радослав, Хельга, Олесь і Святогор — разом з десятками інших новачків, які приїхали з різних куточків князівства. Серед них також були Ладан і Ведана. Вони приїхали раніше, але тримались осторонь. Їхня присутність відчувалась лише іноді — мов тіні минулого, які чекали нагоди втрутитись у майбутнє.
Натовп юнаків і дівчат різного віку зібрався під аркою Вежі Відбору — чорної, витесаної з обсидіану споруди, що височіла, мов вирок. Вежа мала самосвідомість і перевіряла кожного, хто ступав у її простір. Тут не було “пощастить” — лише правда, гідність і сила духу.
Перед ними виступив сивочолий чоловік у військовому камзолі з білими смугами — це був архимаг Ордену Сервол, головний куратор відборів:
— Вітаю вас, носії надії князівства. Ви тут — не тому, що ваші батьки багаті, чи ваші родини впливові. Ви тут, бо ви майбутнє цієї країни, люди що здобули силу і прагнуть ділитися нею і покращувати свої навички!
Позаду нього стояли наставники — п’ятеро старших магів і двоє офіцерів. Серед них виділялись:
Радослав ступив під арку Вежі, з карману вилетіло запрошення на участь. Темрява ковтнула його, наче ніч над вогнищем. Повітря всередині було густе, мов з попелу й туману. Але він не боявся. Принаймні — ще ні.
«Тут немає істини, крім твоєї», — прозвучав голос. Не ззовні. Всередині. Він відчув, як щось зачепило його пам'ять, витягло першу рану — образ матері, покритої потом і стражданням, тоді коли вона була хвора, тоді коли він не міг нічого вдіяти.
Темрява перед ним почала набувати форми. Вона стала ним. Його копією. Тіньовий Радослав підійшов ближче і прошепотів:
— Ти не зможеш врятувати їх усіх. Ти вже одного втратив.
Він побачив Добрика. Його тіло. Його очі, які вже не мали страху — бо не мали життя. Він стиснув кулак. Тінь напала. Але він не захищався магією — лишив її позаду. Радослав вдарив у серце своєї копії — кулаком, з усією люттю, яку зібрав з дитинства, з кожної втрати. Тінь розсипалась на попіл. Вежа загорілась зеленим світлом. Його пройняв холод, але Вежа прийняла його.
Святогор ішов слідом. Вогонь у його жилах відгукнувся одразу. Вежа загорілась червоним, а полум’я розійшлося довкола, наче знало: прийшов свій.
Та перед ним постала зовсім інша тінь — його батько. Герой, екс-генерал, і... тиранічний крикливець. Постать у формі стояла над ним і шепотіла:
— Хочеш слави? Але ти — клоун. Танцівниці, борделі. Ти не гідний мого імені.
Святогор спершу затулив вуха. Потім заплакав. Потім — розсміявся.
— Ти мені ніколи не був батьком. Але я — я собі буду. І королівство мене ще згадає!
Вежа тріснула червоним вибухом і впустила його далі.
Олесь ішов, немов крізь бурю. Йому Вежа не показала облич, лише — запах лікарень, страх, дим пожеж. Плач брата. Шепіт:
— Вона не любила тебе, вона боялася тебе. А тепер і Ведана тебе не хоче...
Олесь не відповів, лише простягнув руку — з неї виросла квітка. Вежа мовчала. Але відкрилась.
Хельга стояла мовчки. Перед нею — ковальня. Її матір, що кричить, що вона нездара, і ніколи не зможе викувати меча навіть нормальної підкови. Але вона вдарила молотом по наковальні з такою люттю, що кристали в стінах Вежі заспівали. Її прийняли без сумніву.