Місяць проминув швидко — літо згорталося, як прапор після битви. Над полями вже плив осінній подих, а небо над селом більше не здавалося втомленим. Тиша повернулась — не як провісник смерті, а як знак відпочинку.
Радослав жив у своїй кімнаті в таверні Деплика, яка тепер мала назву "Героївня", тепер сюди постійно приходили всі герої які звільнили шахти. Улюблений гість, герой, спаситель — Радослав став легендою. А Деплик, звісно, не опирався славі: вивісив над входом портрет юнака у вогні, а всередині поставив табличку “Тут спав Радослав — не лягай п’яним”.
Вікторія переїхала жити до маркіза Тихонара, де отримала не лише дах, а й любов. Пані Яромола, дружина маркіза, яка довго мріяла про дітей, опікувалась Вікою як рідною донькою. Дівчинка пішла до школи, отримала нове вбрання, книги, і нарешті — тишу в душі.
Звенигір повністю зайняв посаду державного скупника. Торгівля зросла, ВВП регіону піднялося, селище розцвіло, а місцеві купці вперше за десятиліття почали продавати замість лише купувати.
Олесь повернув борги родини, а його молодший брат, хоч і малий, вже вмів рахувати прибуток і варити мазь від кашлю. Помістя залишилось у власності родини — вперше за багато років там не вітало безнадії.
Хельга готувалася до переїзду в столицю. Її унікальна магія кристалів та міць у руці — викликали інтерес у столичних ковальських гільдіях. Вона мріяла створювати не просто зброю, а легендарні артефакти.
Святогор, як і обіцяв, відкрив бордель з виставами — " Спокуса у вогні". Його сцени збирали натовпи, а з-за завіс він уже керував бізнесом через харизматичну керуючу. Але він прагнув більшого, ніж бути просто "хазяїном розваг".
Ладан і Ведана, стали парою, все ще тримались осторонь від екс-друзі так і не пробачили їх . Їм не дісталося частини скарбів, і хоч це боліло, вони вдавали, що їм байдуже, але з кожним днем у їхніх словах було більше отрути, ніж жалю.
Того вечора всі зібрались у таверні.
Радослав, Олесь, Хельга, Святогор сиділи за одним столом — це вже ставало традицією. За вікном шумів вітер, у вогнищі потріскували дрова.
— Я вступаю! — сказав Радослав, — до чого б це не привело. Я прагну розвивати свої сили, а ще без вступу до служби князівсту я не зможу знайти винних і помститися імперії — я не забуду, що вони зробили з моєю матір’ю.
— І з моєю родиною, — додав Олесь. — Я не зупинюсь, поки не дізнаюся всю правду.
Та вже ви, як ті мечі, гострі і рішучі, — розтягнувся в усмішці Святогор. — А я... Я зробив дещо краще.
Бордель “ Спокуса у вогні ” працює вже тиждень — у перший же день не змогли впустити всіх бажаючих. Танцівниці, театр, вино, навіть клоун є, — кухар, Рад, це теж перемога.
— І що, лишаєшся? — спитала Хельга, хитро мружачись.
— Ні, — відповів Святогор, глянувши у кухоль. — Я знайшов керуючу. Така тигриця, що я сам тепер боюся заходити. Тож, якщо вже геть чесно — теж хочу в столицю.
Не хочу померти лише власником борделю, хочу стати героєм… із борделем!
Усі розсміялися.
Пригадувались слова, сказані під час нагородження…
"Вам вручаються медальйони відваги, створені з магічного кристалу — того самого, що колись власноруч створила Велика Королева Арена II.
А ще — пропозиція, яка буває лише раз у житті.
Це — навчання, житло, спорядження, стипендія, все за рахунок держави,
але й вимоги — найвищі."
Ніхто з юнаків ще не знав, куди саме потрапить. Розподіл буде під час випробувань, і тільки найкращі отримають шанс на Вищий Кадетський Корпус..
— Значить… ми знову разом? — запитав Святогор.
— Ми ще не знаємо, в який орден кого закине, — зауважив Олесь. — Але якщо буде хоч найменший шанс лишитися командою — я за.
— А як ні, — додав Радослав, — то хоча б під одним прапором.
— Будемо разом, прикривати один одного, можливо навіть порізно — сказав Хельга.
І цього разу, ці слова стали клятвою.
Радослав стояв біля дверей кімнати, де провів останній місяць. Камінь, дерев’яна підлога, пахощі ялівцю — усе це стало майже домом. Але тепер — час рушати. Він відкрив бездонний гаманець, подарунок від маркіза Тихонара — річ стара, ще з війни, проте зручно полагоджена. У нього зникали речі — сувій карт, захисний жилет що купив в лавці, книги, і все що необхідне в дорогу. Те, що не хотів брати — сувенір з кухні Віки, старе фото матері, гілочку, яку йому якось подарував Олесь — він залишив на полиці, це тепер тільки його кімната, воно таким і залишиться.
Приїхавши до маєтку Тихонара, попрощався з тими хто йому так приївся до душі і з ким бився пліч-о-пліч. І зайшов до сестри.
— Якщо щось станеться — пиши одразу, — сказав він Віці, обіймаючи її. — Я приїду, обіцяю.
Дівчинка міцно тримала його руку, та все ж відпустила. В очах — блиск не дитячої мудрості.
У центрі села його чекав Коржан. Тепер уже — тверезий. Шрам від полум’я залишився на лівій частині обличчя, але погляд був ясний, без каламуті.
— Я повернувся в шахти, — сказав він, стиснувши долоні. — І… хочу сказати. Ти — приклад для мене, більше не ковтка. Я не здамся, ніколи більше.
Радослав кивнув, холодно, пробачити було важко, минуле не зітреш. Але в його серці все частіше звучала думка: то не лише батько винен. Це — імперія розбила їхню родину.
Поряд готувався до дороги Олесь. Його брат, хоч і ще хлопчина, віддавав вказівки працівникам на подвір’ї знахарної, перевіряв стоси трав і коробок з мазями.
— Йди, я сам справлюсь, — сказав брат. — У нас тут порядок, а ти… ти повинен знайти відповіді, розвити сили.