Шепіт тіньового слова

Глава 1. Розділ 7. Поклик слова, повернення пітьми


У таверні «Душа Козака» пахло медовухою, димом з вишневого дерева та щойно запеченим хлібом. Радослав сидів біля вікна у найкращій кімнаті другого поверху, схилившись над листом, що не міг закінчити вже другий день.

Кімната була просторою — нові штори, дерев’яне ліжко з різьбленням, на стіні висіла картина з написом «Житло героя!». У куточку — золотиста табличка з іменем Радослава.

— Та це ж реклама, самі розумієте! —пояснював шинкар Деплик усім новим гостям. — Герой, що переміг самого дракона! Він тут постійним клієнтом був! Тепер у нього тут своя кімната!

Деплик дав Радославу цю кімнату назавжди, та ще й зі знижкою. Бо коли твій гість — герой, то й шинок перетворюється на храм.

У двері постукали.
— Брате, — почулося. — Я йду на урок. Ти щось хотів?

— Ні, йди. — Радослав підвівся, поправив волосся сестрі. Віка була з ним. Після всього, що сталося — він не хотів залишати її жодної миті. Вона вчилася у новій школі, мала нових подруг, нарешті — трохи нормального життя. Та він знав: ці стіни — затісні. Їй потрібно більше.

Він пригадав слова Тихонара.

«У моєї дружини немає дітей. Але їй так хочеться дбати про когось. Вона... вже майже дочка мені. А після того як ти мене врятував, для тебе двері завжди відкриті.»

Радослав не знав, чи готовий. Та розумів: це може бути шансом для Вікторії, а сам він міг би ринути в мандрівку тим паче з таким гаманцем, що всі речі всуне а ваги не відчує.

Та передусім — була обіцянка.
Шепіт.
Він приходив щовечора. Зміїно-тихий, терплячий, немов вичікував:

«Ти ще не повернувся… Ти ж обіцяв… Повернись у шахту… Ти мій, Радославе…»

Радослав натис пальцями на скроні голови. Той зелений вогонь більше не горів у ньому. Але іноді — у снах — татуювання на плечах знову темніли, пульсували холодом.

Тим часом…

Звенигір, новопризначений державний скупник, поводився як справжній пан. В його руках економіка села ожила. Він особисто знайшов всі схеми Панаса по відмиванню грошей і «перекрив їм повітря», заключив угоду з сусідніми громадами, і вперше за багато років місцевий ринок наповнився товарами.

— Оборот почав рости, — сказав він нещодавно в ратуші. — І це лише початок.

**

Олесь** зітхнув з полегшенням: борги батька, що висіли над родиною як хмара, були сплачені повністю. Помістя залишилось у власності сім’ї, а молодший брат, хоч і ще малий, вже варив мазі, перераховував монтети, і навіть сам почав вести облік продажів їх крамниці.

— Рости, ростоньку, — усміхався Олесь. — А я постараюся, щоб ти ріс у мирі, його все що цікавила загадка зникнення сім’ї.

Хельга пакувала речі. Вона отримала виклик до столиці — навчання у Круглій Гільдії Майстрів, але її все ж таки цікавив більше орден. Її сила кристалів була надто цінною, щоб залишити її тут, та перед від’їздом вона хотіла виконати одне:

«Забрати тіло Доброгоста зі шахти, не залишати друга там… як згадку про страх.»

Святогор же вирішив, що життя надто коротке для роботи.

— Працювати? Я ж заслужив! — реготав він. — Зроблю найкрутіший бордель із виставами, музикою, танцями, змаганнями! І ще кухаря треба — такого, щоб їжа зцілювала душу.

Він вже викупив старе приміщення, найняв будівельників що б перебудовувати її в заклад мрії.

А ось Ведана і Ладан ходили похмурі. Їм не дісталося ані монети за міралун. Після зради — ні довіри, ні частки. Маркіз, щоправда, дав кожному по предмету — кинджал що повертається Ладану, а Ведані — каблучку для дистанційного зв’язку. І хоча вони бурчали, що «все нечесно», та мовчки відвертались від друзів коли проходили. Може, совість кусала, може, щось інше.

«Ми ще підемо в шахту. Заберемо тіло, ми не боягузи», — бурмотіли вони. Але Радослав чув їх розмови, там було більше злості, ніж честі.

І щоночі, в тиші, коли всі розходились…

«Повернись… Повернись… Ти обіцяв…»

Шепіт у голові Радослава ставав гучнішим.

Він знав — довго так не протягне.

У таверні було тепло й душно. Стільці поскрипували, столи повні келихів, у кутку грали на лютні, але жоден із шістки друзів не звертав на це уваги. Вони зібралися за великим круглим столом у куті. Тут сиділи Радослав, Олесь, Хельга, Святогор та Звенигір. Віка вже пішла спати — кімната нагорі чекала її, а внизу зріло щось важливіше за відпочинок.

До них приєднався маркіз Тихонар. Він був втомлений, з-під очей спадали тіні, а на скронях виступила сивина, якої ще тиждень тому не було.

— Катування — то огидна справа, — сказав він, сідаючи. — Але Акер почав співати ще до того, як його губи побіліли.

Друзі замовкли. Хельга відклала кухоль, Олесь притиснув долоні до столу.

— Що він сказав?

— Багато. Більше, ніж я очікував. Справжній змій, наче готувався на випадок викриття. Імперія Кагрбут вже десятки років зазирається на наші землі. Їх цікавить міларун, але не тільки він. Вони шукають... кров.

— Кров? — здивувався Радослав.

— Твоя мати, хлопче, — відповів Тихонар. — Вона була не просто пророчицею, Вона походила з роду, в якому тече древня лінія, ії поріддя має... значення. Їхні чаклуни з Кагрбуту вирахували, що саме твоя сестра — ключ до ритуалу. І тому...

— Вони вбили маму? — прошепотів Радослав, у голосі вже тремтів гнів.

— Ні, — похитав головою Тихонар. — Вони навели порчу. Щоб зламати родину. Щоб відокремити Віку. Щоб зробити її слабкою і вразливою.

Тиша нависла.

— Але й це не все, — продовжив маркіз. — Крамниця твоєї сім’ї, Олесю, заважала їм. Її треба було прибрати, і твою сім’ю — теж. Бо вільний доступ до ліків — не вигідний, коли ти плануєш епідемії. Вони хотіли монополії на зцілення, контролю над страхом.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше