Темрява ще не встигла остаточно згорнутись у страх, як Арторес рвучко сів на кам’яну підлогу купальні, хапаючи ротом повітря. Голова гуділа, вухо запекло боліло після останнього удару Радослава. Над ним дзюрчала вода, ще вібруючи після магічної сутички.
— Втекли, — прошипів Арторес, встаючи на ноги. — Вони… вони втекли!
Він кинувся крізь підземний перехід, перескакуючи через тріснуті сходинки, задихаючись від напруги й гніву. Його туга пов’язка ледь не впала з плеча, але він не зупинявся. Біг, як міг.
Раптово — світло. Він вирвався на внутрішній двір, з якого вже лунав гул голосів і магічних вибухів. Побачив натовп — маги, лицарі, сам маркіз, Радослав, Олесь…
— ВОНИ!!! — закричав Арторес, вказуючи трясучою рукою. — Вони втекли! Вони вбили охоронців! Це зеки! Бунтівники!
Та ніхто не слухав. Бо в ту саму мить небо над замком затулили крила.
Колосальні, чорні, як ніч після втрати. З ревом, що пробирав до кісток, з буревієм, що зривав шоломи.
Дракон здіймався над двором.
Гігантський, лускатий, із полум’ям у грудях і блиском розуму в очах.
Арторес зупинився, очі його розширились. Губи беззвучно ворушились.
— Дракон… Вона… Це…
— Арт! — гаркнув маркіз. — Якби не оця потвора над головою — я б особисто кинув тебе в ті ж кайдани, що й мене тримали! Але зараз — або борись, або готуйся згоріти!
Той похитнувся, кивнув, стиснув кулаки. Земля під ним почала ворушитись.
— Є! — відповів маг. — Створю захист, знайду ракурс!
Маркіз вже віддавав накази:
— Усі маги — на периметр! Маг піску — займати фланги, вода — підтримка з тилу! Маг крові — зі мною!
— Нам потрібні друзі! — вигукнув Радослав. — Інші, що були з нами в тюрмі. Вони мають силу. Вони з нами їли Ксаріон!
— Тоді гонець! — крикнув маркіз. — Гонець до східного блоку! Звільнити всіх молодих арештантів із тавром ксаріоту! Терміново!
Коли дракон опустився на землю, тремтів навіть камінь. Пазурі розрізали землю як масло, жах здіймався разом із кожним її рухом.
Першими пішли у наступ.
Маг крові Рембор з лівого флангу підняв руки — з пальців вистрілили ниті червоного сяйва, обплітаючи груди дракона. Він накладав прокляття виснаження: щоб кожен вдих потвори був важчим, щоб кожна думка затуманювалась.
Та дракон лише відкинув головою — і червоні ниті згоріли ще до того, як торкнулись шкіри.
Потім — маг води, могутній бородань на ім’я Седер, здійняв цунамі з нічного повітря, розбиваючи його на струмені, які зливалися у величезні коп’я і били в боки чудовиська. Вода кипіла від доторку до дракона. Жодної подряпини.
Маг піску, худий і темноволосий, що називав себе Валем, спробував зруйнувати крила. Він начаклував струмені гарячого піску, що закручувались у смерчі й хльостали по суглобах перетинок. Але шкіра істоти наче відбивала навіть частинки часу.
На землю падали мертві тіла. Один лицар горів. Інший — лежав без руки, його броня ще диміла. Маг води захрипів, впав на коліно.
— ВОНА — НЕ ЛЮДИНА! — кричав хтось. — ЦЕ — ЖАХ!
Радослав кинувся вперед, вогонь його рук вже став синім, потужнішим, ніж колись. Але навіть синє полум’я не змогло спалити луску. Він стиснув щелепу, відкинувши руки назад, створюючи вогняний заряд у формі списа, кинув — але навіть це лишило тільки легкий слід.
— Не ламається… — прохрипів він. — Вона… занадто сильна!
Тихонар злетів в повітря, руки почали видавати синє сяйво. Начакловане торнадо Тихонара, наповнений магією повітря, врізався в дракона так, що той відступив на кілька кроків, з ревом пробиваючи у відповідь жаром і полум’ям. Повітря згоріло між ними.
Арторес, зосереджений, вибудовував стіни із землі, зводив укріплення з підземного граніту. Частини магів ховались за його щитами — і лише завдяки цьому ще жили.
— Продовжуй! — гаркнув Радослав, — Стій між нею і нашими!
— Я не збираюсь вмирати сьогодні! — відповів Арторес, і пробив землю величезними кам’яними колонами, спрямованими в груди чудовиська.
Дракон здригнувся, одна колона тріснула, друга — влучила в плече, але лише роздратувала.
Її рев знову здійнявся — на цей раз він зносив усіх, хто стояв попереду, назад. Лицарі валились, щити розбивались. Дехто втік, дехто — вже не рухався.
Ніхто не був готовий до такого ворога.
І тоді… на обрії замаячили фігури, гонець повернувся. Позаду нього — Хельга, Святогор, Звенегір… і навіть вони Ладан і Ведана.
Вони несли на собі шрами, але й надію, якої було мало.
— Вибач, що змусили чекати! — крикнула Хельга, і її тату на шиї вже сяяло.
— Тепер ми всі, ми разом! — гаркнув Святогор.
Дракон, мов відчувши, повернув до них голову, очі блиснули, вітер змінив напрям.
…Полум’я ще тліло в повітрі, але всі вже стояли. Об’єднані. Обпалені, але не зламані.
Звенигір дивився на дракона не як на смерть, а як на задачу. Його пальці судомно перебирали щось невидиме в повітрі — у думках він вже креслив схему бою.
— Я маю план! — вигукнув він. — Потрібна точність. Потрібна синхронність.
Він підбіг до кожного з друзів.
— Хельга, стріляй в нього кристалами. Вони не плавляться.
— Ладан, покрий їх водою — зроби гострішими.
— Ведано, зроби ілюзію — нехай бачить, що ми тікаємо.
— Олесю, коли він приземлиться — сповий лозами.
— Тихонар, тисни вітром униз, треба що б вона невтрималась в повітрі.
— Святогор, прискор вогнем кристал.
— Радослав — тримай позицію, відволікай цим новим вогнем дракона. Маг крові — працюй на знемогу.
Навіть Ладан, хоч і з опором, але врешті зціпив зуби й кивнув.
— Я в це не вірю… але… чорт із вами.
Почалось.
Хельга здійняла руки — кристали летіли в ціль, мов стріли богів.
Ладан знову вивільнив потужний струмінь води — вона оповила уламки і загострила їх, перетворивши на смертельні дротики.
Перші пробили луску на животі — невелика тріщина, але нарешті!.