Тепло з рук Олеся поступово стихало. Тіло ув’язненого вже не тремтіло так сильно, дихання вирівнялось, і з його блідих щік почав зникати смертельний сірий відтінок. Очі, досі тьмяні, потроху починали світитись вогниками тями.
Олесь і Радослав сиділи навпроти, тримаючи дистанцію. Кайдани з рук чоловіка вони не знімали.
— І не подумаю, — тихо пробурмотів Радослав, розглядаючи бранця. — А раптом він скаженіє й спробує з нас шкуру зняти?
— Ваша обережність… виправдана, — нарешті заговорив чоловік. Голос був хрипкий, але несподівано чіткий, майже аристократичний. — Я сам би собі не довіряв у цих стінах.
Олесь обмінявся поглядом із другом. Радослав не відповів, лише підвів брову, підозріло зиркаючи на в’язня.
— Слухайте уважно. Бо часу в нас не так багато, як здається. Мене звати… Тихонар. І я — справжній маркіз цих земель.
Радослав хмикнув, але Олесь насторожився.
— А той, хто вгорі… той, що наказав кинути вас сюди…
— Самозванець, — перебив Тихонар, злісно сплюнувши на брудну підлогу. — Пес Акер продався йому. Мій писар, мій радник — зрадив. Вони замкнули мене тут понад два місяці тому. Можливо, більше. Справжній зрадник володіє магією метаморфози — він прийняв мою подобу, манери, голос. Але не магію. І це його межа.
— Ти хочеш сказати, — повільно вимовив Радослав, — що ми тільки-но мало не вбили не просто самозванця, а перевертня?
— Не просто перевертня. Він може приймати подобу будь-кого, кого подобу вивчив. Але його обмеження — він не може використати магію тих, у кого перетворився. Тому й ховається за вивісками, охороною, обманом. Моя ж магія — Повітря. Лицарі-аристократи, мої вартові — пам’ятають її. Вони виросли, навчаючись на моїх демонстраціях.
— А кайдани? — запитав Олесь, вказавши на залізні ланцюги.
— Міларун, — тихо відповів Тихонар. — Особливий сплав, з додавання срібла й обсидіану, зачарований для блокування магії. Не можу ні створити бурю, ні зрушити пил. Як звичайна людина.
— І ти хочеш, щоб ми… допомогли тобі втекти?
— Я не прошу втечі, я хочу справедливості. — Його погляд став пронизливим, очі заблистіли, хоча в тьмяній камері це здавалося неможливим. — У підземеллях є хід, що веде до купалень у головному будинку. У них захований ключ до кайданів. Я сам його сховав — ще до зради. Якщо ви зможете пробратись туди… я звільнюсь. І все зміниться.
На кілька секунд повисла тиша.
— І якщо ти брешеш? — знову запитав Радослав. — А ми просто відкриємо двері черговому вбивці, який нас перших і виріже?
— Тоді помрете дурнями. — У голосі Тихонара не було ні злоби, ні насмішки — лише холодна, стомлена щирість. — Але якщо повірите… може, у вас ще буде шанс.
Раптово щось у підлозі вібрувало — ледве відчутно, як пульс під камінням. Десь глибоко в стінах клацнув механізм, за яким ішли кроки… не один, а кілька.
— Хтось іде, — прошепотів Олесь, підводячись.
— Мабуть, не з хлібом, — зціпив зуби Радослав.
Очі Тихонара заблистіли.
— Якщо ви наважитесь — хід за решіткою зліва. За нею — стара стіна. Три цеглини згори, одна збоку. Виб’єте — і будете в коридорі. Там і знайдете шлях до купалень.
— А ти? — спитав Олесь.
— Я почекаю. Але не надто довго.
Двері рипнули. Хтось встав на порозі.
Чекаю твої вказівки!
Скрегіт заліза змусив хлопців нашорошитись. На порозі стояв Акер. Сам, без звичної варти. Високий, згорблений, але кроки — впевнені. В руках тримав свічку, яка відкидала химерні тіні на стіни темниці.
Олесь ледь помітно ковзнув до в’язня, і за мить маска знову була на обличчі справжнього Тихонара. Все як було — понівечений, напівживий бранці.
— Нарешті. — Голос Акера дзвенів фальшивим спокоєм. — Самі просились у пекло, тепер будете кричати про вихід. Але мене цікавить не ваше ниття, а... — він присів поруч з гратами, і повільно оглянув їх. — Де мішки? Два мішки. Міларун не розчиняється в повітрі.
Радослав мовчав. Його очі дивились на писаря з тією ж люттю, що й тоді, коли він збирався запустити вогняну кулю у фальшивого маркіза. Але цього разу — холодніше. В голові вже визрівав план.
— Я не знаю, — сказав він рівно. — Можливо, кинув у річку. Можливо, сховав в лісі. А може... дав твоїм людям.
— Твої жарти смердять, хлопче, — скривився Акер. — Але нічого. Є способи витягнути правду. А перед тим — я хочу розважитись.
Писар обернувся до маскованого маркіза й наблизився.
— Давно ми не спілкувались, пане Тихонар, — прошипів. — Сумував за вашими лекціями? О, як же зручно, коли ви просто гниєте, а я — керую.
Олесь затамував подих. Секунда — і...
Клац!
Маска з тріском злетіла додолу. І в цю ж мить — справжній Тихонар підняв голову.
— І все ж, Акер… твої манери лишились такими ж мерзотними.
Очі писаря розширились.
— Н-ні… Ти ж… ти мав… бути…
— Мертвим? — посміхнувся маркіз, хоч на обличчі було видно сліди катувань. — Дарма недобили.
— Це… неможливо, тебе два місяці не годували!
Акер спробував кинутись назад до дверей, але не встиг. Радослав різко сягнув уперед, його руки вже горіли. Олесь, мов тінь, підкрався збоку, і разом вони повалили писаря на землю. Один удар, другий — і той уже не рухався. Радослав швидко стягнув з пояса кайдани і защолкнув на зап’ястях зрадника.
— Бачиш, — прошепотів, — можна й без “правосуддя”.
— І без свідків, — додав Олесь, засовуючи тканину до рота писаря.
Поки Тихонар спостерігав, хлопці діяли злагоджено. Як тільки вартовий заглянув у двері, щоби перевірити писаря, Радослав ударом вогняної дуги засліпив його, а Олесь підповз знизу, вдаривши в ногу й поваливши на землю. За лічені хвилини обидва охоронці лежали в тій самій темниці, де нещодавно сиділи самі.
— Тепер... — прохрипів маркіз, — до купалень. Там ключ.
Він сперся на плечі хлопців, ноги ще не тримали вагу повноцінно, але очі світились рішучістю. Вказав на стіну біля заднього ряду грат. Радослав згадав слова маркіза — три цеглини згори, одна збоку. Ногою вибив потрібну секцію.