Шепіт тіньового слова

Глава 1. Розділ 5. Павутина під гербом

Тепло з рук Олеся поступово стихало. Тіло ув’язненого вже не тремтіло так сильно, дихання вирівнялось, і з його блідих щік почав зникати смертельний сірий відтінок. Очі, досі тьмяні, потроху починали світитись вогниками тями.

Олесь і Радослав сиділи навпроти, тримаючи дистанцію. Кайдани з рук чоловіка вони не знімали.

— І не подумаю, — тихо пробурмотів Радослав, розглядаючи бранця. — А раптом він скаженіє й спробує з нас шкуру зняти?

— Ваша обережність… виправдана, — нарешті заговорив чоловік. Голос був хрипкий, але несподівано чіткий, майже аристократичний. — Я сам би собі не довіряв у цих стінах.

Олесь обмінявся поглядом із другом. Радослав не відповів, лише підвів брову, підозріло зиркаючи на в’язня.

— Слухайте уважно. Бо часу в нас не так багато, як здається. Мене звати… Тихонар. І я — справжній маркіз цих земель.

Радослав хмикнув, але Олесь насторожився.

— А той, хто вгорі… той, що наказав кинути вас сюди…

— Самозванець, — перебив Тихонар, злісно сплюнувши на брудну підлогу. — Пес Акер продався йому. Мій писар, мій радник — зрадив. Вони замкнули мене тут понад два місяці тому. Можливо, більше. Справжній зрадник володіє магією метаморфози — він прийняв мою подобу, манери, голос. Але не магію. І це його межа.

— Ти хочеш сказати, — повільно вимовив Радослав, — що ми тільки-но мало не вбили не  просто самозванця, а перевертня?

— Не просто перевертня. Він може приймати подобу будь-кого, кого подобу вивчив. Але його обмеження — він не може використати магію тих, у кого перетворився. Тому й ховається за вивісками, охороною, обманом. Моя ж магія — Повітря. Лицарі-аристократи, мої вартові — пам’ятають її. Вони виросли, навчаючись на моїх демонстраціях.

— А кайдани? — запитав Олесь, вказавши на залізні ланцюги.

— Міларун, — тихо відповів Тихонар. — Особливий сплав, з додавання срібла й обсидіану, зачарований для блокування магії. Не можу ні створити бурю, ні зрушити пил. Як звичайна людина.

— І ти хочеш, щоб ми… допомогли тобі втекти?

— Я не прошу втечі, я хочу справедливості. — Його погляд став пронизливим, очі заблистіли, хоча в тьмяній камері це здавалося неможливим. — У підземеллях є хід, що веде до купалень у головному будинку. У них захований ключ до кайданів. Я сам його сховав — ще до зради. Якщо ви зможете пробратись туди… я звільнюсь. І все зміниться.

На кілька секунд повисла тиша.

— І якщо ти брешеш? — знову запитав Радослав. — А ми просто відкриємо двері черговому вбивці, який нас перших і виріже?

— Тоді помрете дурнями. — У голосі Тихонара не було ні злоби, ні насмішки — лише холодна, стомлена щирість. — Але якщо повірите… може, у вас ще буде шанс.

Раптово щось у підлозі вібрувало — ледве відчутно, як пульс під камінням. Десь глибоко в стінах клацнув механізм, за яким ішли кроки… не один, а кілька.

— Хтось іде, — прошепотів Олесь, підводячись.

— Мабуть, не з хлібом, — зціпив зуби Радослав.

Очі Тихонара заблистіли.
— Якщо ви наважитесь — хід за решіткою зліва. За нею — стара стіна. Три цеглини згори, одна збоку. Виб’єте — і будете в коридорі. Там і знайдете шлях до купалень.

— А ти? — спитав Олесь.

— Я почекаю. Але не надто довго.

Двері рипнули. Хтось встав на порозі.

Чекаю твої вказівки!

Скрегіт заліза змусив хлопців нашорошитись. На порозі стояв Акер. Сам, без звичної варти. Високий, згорблений, але кроки — впевнені. В руках тримав свічку, яка відкидала химерні тіні на стіни темниці.

Олесь ледь помітно ковзнув до в’язня, і за мить маска знову була на обличчі справжнього Тихонара. Все як було — понівечений, напівживий бранці.

— Нарешті. — Голос Акера дзвенів фальшивим спокоєм. — Самі просились у пекло, тепер будете кричати про вихід. Але мене цікавить не ваше ниття, а... — він присів поруч з гратами, і повільно оглянув їх. — Де мішки? Два мішки. Міларун не розчиняється в повітрі.

Радослав мовчав. Його очі дивились на писаря з тією ж люттю, що й тоді, коли він збирався запустити вогняну кулю у фальшивого маркіза. Але цього разу — холодніше. В голові вже визрівав план.

— Я не знаю, — сказав він рівно. — Можливо, кинув у річку. Можливо, сховав в лісі. А може... дав твоїм людям.

— Твої жарти смердять, хлопче, — скривився Акер. — Але нічого. Є способи витягнути правду. А перед тим — я хочу розважитись.

Писар обернувся до маскованого маркіза й наблизився.
— Давно ми не спілкувались, пане Тихонар, — прошипів. — Сумував за вашими лекціями? О, як же зручно, коли ви просто гниєте, а я — керую.

Олесь затамував подих. Секунда — і...

Клац!

Маска з тріском злетіла додолу. І в цю ж мить — справжній Тихонар підняв голову.

— І все ж, Акер… твої манери лишились такими ж мерзотними.

Очі писаря розширились.
— Н-ні… Ти ж… ти мав… бути…

— Мертвим? — посміхнувся маркіз, хоч на обличчі було видно сліди катувань. — Дарма недобили.

— Це… неможливо, тебе два місяці не годували!

Акер спробував кинутись назад до дверей, але не встиг. Радослав різко сягнув уперед, його руки вже горіли. Олесь, мов тінь, підкрався збоку, і разом вони повалили писаря на землю. Один удар, другий — і той уже не рухався. Радослав швидко стягнув з пояса кайдани і защолкнув на зап’ястях зрадника.

— Бачиш, — прошепотів, — можна й без “правосуддя”.

— І без свідків, — додав Олесь, засовуючи тканину до рота писаря.

Поки Тихонар спостерігав, хлопці діяли злагоджено. Як тільки вартовий заглянув у двері, щоби перевірити писаря, Радослав ударом вогняної дуги засліпив його, а Олесь підповз знизу, вдаривши в ногу й поваливши на землю. За лічені хвилини обидва охоронці лежали в тій самій темниці, де нещодавно сиділи самі.

— Тепер... — прохрипів маркіз, — до купалень. Там ключ.

Він сперся на плечі хлопців, ноги ще не тримали вагу повноцінно, але очі світились рішучістю. Вказав на стіну біля заднього ряду грат. Радослав згадав слова маркіза — три цеглини згори, одна збоку. Ногою вибив потрібну секцію.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше