Шепіт тіньового слова

Глава 1. Розділ 4. Камінь, ножиці... полум’я!

Трактир «Зозуліна гілка» здавався звичайною діркою, поки до нього не підійшли ближче. На вулиці стояв гомін, роздався гуркіт — і зсередини вивалилися двоє: одного викинули обличчям вперед, інший сам вистрибнув, прикриваючи глибоку рану на губі.

 

— Це точно тут? — Віка нахилилася до брата.

 

— Так Святогор казав саме про це місце, — відповів Радослав.

 

Всередині пахло м’ясом, потом, димом і азартом. Стіни були закіптюжені, світло миготіло, офіціантки сміялися гучніше за клієнтів, а за одним з столів у центрі — натовп зосереджених обличь.

 

Олесь сором’язливо підійшов до однієї з офіціанток і покликав її, вона повернулась до нього але обличчя його не побачила. З його обличчям познайомилось декольте рудої красуні.
— Ох, хлопче. За таке за звичай великі хлопчики платять. -Промовила працівниця відходячи назад від нього
Олесь весь червоний, немов той помідор – Перепрошую, я хотів дізнатись…
— Зміна в мене до шостої вечора. Але ти ще маленький, та й моєму чоловіку твої питання не сподобаються.
 Обличчя хлопця немов заклинило, він явно не готовий був до таких жартів.
—Пані ми шукаємо Акера, писаря нашого маркіза, він часто тут буває. — Нетерпляче увірвався в діалог Радослав.
— Ееех діти вас обдере він до нитки, не варто вам до нього. Але якщо потрібно він позаду, за тим столом де 2 обідранця йдуть з голим задом.
Акер сидів граючись кістками в руках із задоволеною посмішкою немов кіт, що об’ївся вкраденою сарделькою. Стрункий, зі стиснутими вустами, очі темні й розумні. Пальці — сухі, кістляві, нігті відчутно чорнильні. На грудях — герб писаря що виднівся за розкритою сорочкою, а на обличчі — втома й зверхність, що часто з’являється у людей, які знають ціну кожному паперу.

 

— Нам треба поговорити. — Підійшов Рад
— Я тут не розмовляю, на роботі цього вистачає. Я тут граю, хочеш поговорити сідай і став свої гроші. — пробурмотів дід, не зводячи очей з кісток.

Радослав виставив останні мідяки.

— Гратиму. Один раунд. Якщо виграю — відповідаєш. Якщо програю — іду.

Акер навіть не поглянув.

— Ти не виглядаєш на гравця.

— А ти — на чесного писаря, — відповів Радослав.

Тиша. Потім ледь помітна посмішка на губах Акера.

Кидок.

Перемога за Радославом.

Писар підняв голову:

— Гаразд. Слухаю.

— Ти був у копальнях, знаєш, як там.  Ми добули міралун, але тепер Панас конфіскував і кинув за грати наших друзів. Він не просто керує стражниками — він власник страху.

— І що мені до цього? — Акер підняв брову. — Я писар, а не ревізор з головного міста.

— Але ти ще й людина. Або був нею. А може, ще хочеш нею бути?

Акер мовчав. Потім обережно відклав кості, зачерпнув кухоль і ковтнув.

— Є один спосіб, але ви не пройдете. Маркіз не приймає дітей.

— А якщо я виграю знову?

— І що поставиш?

Радослав помовчав. Потім вийняв маленький вузлик і кинув на стіл розгорнутим. У ньому блиснув міларун — блакитний, грайливий, живий, як згасаюча зірка.

— Це те, що я приніс із копалень.

— Мізер, — зневажливо кинув Акер.

Радослав зітхнув і, ніби вагаючись, нахилився ближче:

 

— Панас конфіскував мішок моїх друзів. А ще два мішки я залишив в укритті, не дурний же, щоб все носити в кишені. Один я планував продати на чорному ринку. Але можу втратити й його, якщо програю. Це... все, що можу запропонувати.

Очі Акра блиснули.

— Все! Все, що маєш —надії, друзів! Я ставлю своє: аудієнцію з маркмізом через свого куратора. Якщо програю — відкрию вам двері. Якщо виграю — забираю камені.

Віка стиснула кулаки.— Це пастка.

— Це шанс, — прошепотів Радослав і кинув кості.

Гра почалась. Руки стискаються. Кості скачуть. Один раз — нічия. Другий — перемога Акра. Третій — Радослав.

 

Тиша. Усі чекають. Четвертий кидок. Крапля поту стікає по скроні. Писар кривить губи в хижій усмішці. — Останній кидок.

Радослав тримає кості. Його пальці палають. Усередині щось колише — не вогонь, а воля. Він нахиляється, торкається кісток — майже ніжно, з молитвою. Іскри, що затріщали в руці. Ніхто не помічає….

Кидок.

Три шістки!!!

Вибух. Олесь свистить, офіціантка здивована. Акер — мовчить. Лише стиснуті зуби й погляд, яким розпинають.

— Це неможливо, — сказав він нарешті. — Ти не махлюєш часом? Але це була гарна гра…

— Обману не було. Лише трохи віри, — відповів Радослав.

 

— Завтра. Світанок. Біля старого акведука. Там буде моя людина. Він проведе вас до маркіза. Не спізніться. І не зникайте. Бо якщо я знайду тебе без двох мішків — продам тебе за один!

 

Акер піднявся, узяв келих, випив до дна — і зник за боковим виходом.

Віка мовчала, Олесь обережно доторкнувся до плеча друга:

— Ти... щось зробив?

— Ні, — відповів Радослав. — Просто кинув добре.

Але в куточку його очей ще тлів вогник, на що звернув увагу його друг.

Вони ледь стояли на ногах.

Декілька діб без сну — очі пекли, руки тремтіли, а розум перескакував з думки на думку, мов заєць у полі. Радослав відчував, як Віка спирається на його плече, а Олесь час від часу хитається, ніби його кличе земля.

Та цього разу вони не йшли в пітьму, вони виграли. І в кишені Радослава, під пальцями — тепло мідяків, щойно здобутих у грі.

Вони підійшли до шинкаря — кремезного, череватого чоловіка з посивілими вусами і незадоволеним виразом обличчя. Той саме розпоряджався трьома офіціантками, лаявся з якимось відвідувачем, а побачивши трійцю молодиків, насупився ще більше.

— Якщо знову щось випрошувати— двері там, — буркнув він, навіть не глянувши.

Радослав мовчки витягнув з кишені шкіряний гаманець. Відчутно важкий.

Шинкар зупинився. Окуляри сповзли з перенісся. Його очі заблищали так само, як очі гравців за столом — коли на кону стоїть щось справжнє.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше