Шепіт тіньового слова

Глава 1. Розділ 3 Попіл на світанку

Небо ще лише починало сіріти, а світанок, мов стримана сльоза, повільно розливався над дахами селища. Радослав стояв на колінах біля старої криниці, руки тряслися, як у лихоманці. В грудях палало — не вогонь, а щось гірше. Щось, що зсередини випалювало душу.

Його очі були сухі — всі сльози вже вичерпалися вночі, коли тіло матері ще було теплим, а він не знаходив слів, щоб прощатися.

За спиною шаруділи п’яні кроки. Невпевнені, ліниві, як самі роки, що пропали даремно.

— Що, знову? — хрипко кинув Радослав, не обертаючись.

Коржан ішов, похитуючись, із пляшкою, що дзвеніла об його коліно. В очах — каламутна порожнеча. Сльозам там не було місця. Лише забуття.

— Твоя мати... — почав він, але син перебив:

— Її більше нема! — вигукнув Радослав, обертаючись. Його голос пронісся двором, наче удар грому. — І знаєш чому? Бо ти — нікчема! Бо ти замість рятувати її — бухав! Ховався в цій клятій горілці, ніби вона могла змінити хоч щось!

Батько зупинився. Здивований, але не зворушений.

— Ми ніхто, синку, — пробурмотів. — Нижчий рід, у нас нічого нема. Не було і не буде, така доля...

Радослав стиснув кулаки, нігті врізалися в долоні. Його дихання стало важким. Ніби повітря почало палати у нього в грудях.

— Доля?! — закричав він. — Доля — це коли ти пробуєш, борешся! А ти просто здався! І через тебе вона померла!

Він рвонувся вперед і вдарив. Прямо в щелепу. Коржан похитнувся, але відповів ударом у груди. Радослав відлетів назад, але не впав. Натомість — став на ноги. І тоді сталося щось страшне.

Полум’я.

З його шкіри, з грудей, з рук почали вириватися язики вогню. Очі спалахнули червоним. Кожен його подих був, мов спалах печі.

Коржан застиг. П’яна імла вмить злетіла. Він зробив крок назад.

— Ти... Що це? Як?..

— Це сила! — кричав Радослав. — Сила, яку я здобув, бо не боявся ризикувати. Бо не сховався, як ти! Бо я живу, а ти — просто тінь!

Він змахнув рукою — і вогняний потік зірвався з його долоні, летячи в батька. Той ледве встиг відскочити, впавши у багнюку. Вогонь пропік повітря, залишивши на стіні чорну мітку.

— Ти... ти отримав силу?.. — шепотів Коржан, ковтаючи слину.

Радослав ішов до нього повільно, мов суд.

— Мати померла через тебе. Я тебе ненавиджу...

Іще один спалах — і язик полум’я лизнув щоку батька. Той закричав, падаючи на бік, обличчя скривлене болем.

— РАДО!!! — пролунав дитячий крик.

Він зупинився. Обернувся. Там стояла Віка.

Очі — як у оленяти, що бачить вовка. Вона тремтіла. Не підходила. Не дихала.

— Ти... ти чудовисько...

Від цих слів Радослав відчув, як усе в ньому стискається. Вогонь стих. Руки опустилися. І тоді з-за кущів вибіг Олесь. Підбіг до батька, приклав руки — і з долонь потекло зелене світло. Листя навколо зашелестіло.

— Він виживе, — сказав Олесь. — Але шрам на пів обличчя залишиться.

Радослав підійшов до сестри. Вона відступила... але потім обійняла його. Сильно. Раптово. Несамовито.

— Я боюсь, але я з тобою...

Він нахилився до неї.

— Ми підемо звідси.

Разом вони повернулись у хату. Загорнули тіло матері в покривало. Взяли кілька речей — листа, стару ляльку Віки, дерев’яного коня, якого вирізав батько колись, коли ще був людиною.

І пішли.

А Коржан залишився лежати у пилюці, з обпеченим обличчям і очима, що вперше за довгий час почали бачити.
 

Схід сонця ледь торкнувся пагорбів, коли вони прийшли до кладовище. Могильне поле зустріло їх тишею. Тут, серед високої трави, що вогкою хилилася до землі, стояли похилені хрести, кам’яні стели, обвиті плющем, і мовчазні дерева, що тінями вкривали останки минулого.

Радослав ішов попереду, несучи на руках тіло матері. Його обличчя було закам’янілим. Вже не плакав, очі — сухі, як попіл після пожежі.

Віка ступала слідом, тримаючи ляльку за зношену руку. Її щоки були червоні, подряпані, сльози давно висохли, залишивши лише слід. Вона стискала губи, мов боялась, що крик втече з її грудей, як тільки дихне.

— Тут, — сказав Радослав, вказуючи на місце під старим деревом із чорним стовбуром. — Вона завжди любила цю гірську вільху. Казала, що в корінні таких дерев живуть спогади.
— Тоді я зроблю труну з цього дерева. —пригнічено мовив Олесь.

Почав чаклувати і гілки дерев почали розростатись, переплітаючись в плетіння. Ці плетіння в кінцевому результаті утворили труну з кришкою зверху немов само дерево створило її.

Рад поставив тіло на землю, стягнув з себе сорочку, кинув убік і взяв до рук лопату, залишену кимось біля огорожі.

Олесь підійшов мовчки. Узяв другу лопату. Вони копали вдвох — в такт, у мовчанні, яке між друзями вже не було незручним, лише зрозумілим.

Віка сіла поруч на камінь. Притулилася до матері, як колись — вечорами біля вогнища. Обхопила тіло руками. Пошепки почала говорити:

— Мамцю… Ти ж бачиш, ми тут… Я тебе ніколи не забуду… Ти завжди була як тепло в ковдрі… як медовий хліб… як спів…

Радослав зупинився на мить, глянув на неї, але нічого не сказав. Продовжив копати.

Нарешті, коли яма була глибокою й рівною, вони обережно опустили тіло. Олесь поклав їй у руки квітучу гілку, яку тільки-но виростив силою природи. На ній було дві білі квітки— символ останнього прощання.

— Мамо… — прошепотів Радослав. — Я обіцяю… Ти не померла даремно. Я стану сильним. Для Віки. Для нас обох. І для тебе.

Олесь підніс руку — долоня засвітилась зеленим світлом. І з землі коренями, над могилою, виросла прямокутної форми дерев’яна фігура — на ній одразу розцвіли квіти, плоди які в майбутньому тут розцвітуть. З коренів вільхи Олесь вивів візерунок гілок і пелюсток, які спліталися довкола. Могилка засіяла природними відтінками — жива, мов дихав.

І тоді Радослав підійшов ближче. Долоня засяяла полум’ям. Його пальці тремтіли, але вогонь був слухняним. Обережно, зосереджено, він почав випалювати:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше