Шепіт тіньового слова

Глава 1. Розділ 2. Відлуння річки

Радослав обернувся назад з пагорба, обдивився рідну домівку на опушці.
-Її не можна залишати з цим нездарою… -Але він повинен був йти, час піджимає

— Я повернусь з грошима, потерпи трохи. Вилікуємо маму і ми підемо від нього всі разом. – Сказав юнак сестрі, слова яких вона не почує
— Матері все гірше, цей дурнуватий сон, голова болить. Що увійшло в мене з того кристалу? Цей шепіт, він був дивний, здається що я його відчув, але ніяк не почув. Мій глузд їде? – Ці питання задавав собі всю дорогу до озера, 15ти річний Рад.

На березі вже сиділи друзі. Ніч обгортала їх темрявою, а холодне світло луни й язики полум’я вогнища освітили їхні обличчя — сконцентровані, трохи налякані, але рішучі. Стара легенда про руїни під озером пронизувала їхні груди, мов крижаний спис.

Доброгост притримував факел так, ніби збираючись піднести його до зірок. Його щоки світилися рум’янцем жаху та азарту:
— Знаєте, — прошепотів він, — коли я вперше почув про ці тунелі, уявляв тільки страх і темряву що таїться там. Тепер уявляю… як ми повернемося назад з міларуновими злитками. Державний скупник Панас, такі гроші нам заплатить за них, що ми всі не повернемося на шахту ніколи..
Мені б матір врятувати – неемоційно промовив Рад.

Святогор поглянув на Доброгоста з підозрою:
— Ти б краще думав про те, як не впустити факел у воду.

Олесь похитав головою, розкладаючи мішечки з провіантом:
— Я перевіряв рівень рН у воді — можливо печера якось впливає на озеро? Тут явно щось не так.

Хельга натягла рукавички, її очі залишались непроникними:
— Заходимо, знаходимо, руду міларуна, швиденько збираємо і валимо! Не хочу тут бути довше необхідного.

Звенигір, притуливши ліхтар до стіни, провів пальцем по тріщині:
— Ось тут колись колоди підтримували стелю. Якщо вони ще тримають, за ними — вузький хід.

Радослав глибоко вдихнув і знову прошепотів сам до себе:
— Слово… рятує смерть.

— Туди, — нарешті проголосив він в голос, і група рушила вперед.

Світло факелів стало рідшим, коли коридор звужувався, й повітря навколо стискалося до подиху. Кожен крок луною котився по стінах, і здавалося, ніби хтось невидимий крадькома вириває повітря з легень.

— Рухайся тихіше, — прошепотів Радослав, коли підібравши ногу на крихту породи, почув позаду дуже слабкий, майже невловимий звук — як підошва чогось металевого на камені.

Олесь зупинився, мигцем обернувшись — але за його плечима була тільки темрява, сповнена шепотом крапель, що спадали зі скелі.

Доброгост ковзнув долонею по стіні, і плече його стиснулося від холоду.

— Я… чую… — він шепотів, — пульсацію. Ніби серце цієї печери б’ється в унісон з моїм.

Хельга простягла руку вперед, торкнулася стіни — і пальці її злегка обпіклися невидимим холодом.

— Не тільки ти, — відповіла вона, і очі її блиснули вогнем факела.

Святогор захрипів:

— Це… хтось із нами. Або щось…

Звенигір провів ліхтар уздовж підлоги: на холодній кам’яній плиті з’явився помаранчевий шрам, ніби тріщина в часі.

— Дивіться сюди, — голос його тремтів. — Стружка руди… не звичайної породи.

Ладан підійшов, присів, провів рукою крізь пил — і під подушечками пальців завібрувало ледь відчутне світло: — Це… це міралун. Руда світиться сама по собі. Він гарніше ніж розповідав дід.

Вони вклякли в пітьмі: прямісінько перед ними повз стіну тягнулася широка жила, що переливалася холодним блакитним сяйвом із зеленими вкрапленнями. Поки вони стояли, серця почали битися так, ніби хотіли вирватися назовні.

Радослав відчув, як жила пульсує під товщею каменю, ніби живе єдине в цій печері серце — давнє й могутнє. І вже тоді, ще до того, як хтось узяв сокиру, всі зрозуміли: вони натрапили не на клаптик, а на справжнє родовище — справжнє серце міралуна, приховане тут століттями.

— Ось воно… — його голос лунав глухо, — на ці гроші ми сім’ями переїдемо в столицю!

Перший удар сокири Ладана розніс тишу на мільйони іскор, які злетіли в темряву, і машина долі почала обертатися з новою силою.

Вони копали вже другу годину, але не відчували втоми — азарт був сильнішим. Світляки, що плавали у скляних лампах, відбивали блиск від жил міралуна в стінах. Цей мінерал світився зсередини блакитним, ніби його кували із крижаного світла і співу нічних птахів. Ведана, вся в пилюці, з усмішкою висипала ще жменю руди в мішок і сказала:

— Та ми багатії... Це вистачить на все життя, якщо якщо не на два.

— Багатії, але все ще у дірі, — хмикнув Святогор, і змахнув піт з чола. — Головне — не задихнутись до того, як станемо героями.

Усе здавалося майже ідилічним. Тиша шахти була навіть приємною, мов дихання глибокої землі. Олесь витираючи піт зі лба, повернувся в сторону Ведани, й на мить задивився на неї. Вона нахилилася до мішка, щоб перебрати здобуту руду — і раптом її рука завмерла. Очі хлопця змінили фокус уваги в темноту позаду.

За спиною, за скелею, в місці, де тінь мала просто лежати, щось... ворушилось.

Воно не шелестіло. Не стогнало. Не повзло по землі. Воно — ковзало. Немов дим крізь лід, але густий, з вкрапленнями чорного багна і вогкої крові. У цьому тумані щось формувалося: руки? лапи? хребет? кістки вигинались під нереальними кутами, а в центрі темряви пульсували впалі червоні очі. Не світло — а мов порожнеча, в яку падало все навколо.

— Тихо... — прошепотіла Ведана, її голос зірвався.

— Що...? — почав Доброгост, але Радослав уже побачив це теж.

Примара — чи що б воно не було — почала розгинатись, витягаючи зі себе тонкі, моторошно довгі руки, що лишали за собою криваві розводи на повітрі, як ніби хтось різав саму тінь.

— Біжимо, — сказав Радослав коротко.

Добрик схопив мішок із міралуном, так, що один камінь вислизнув і покотився до істоти. Вона не торкнулася його — просто розчинила в собі.

Темрява ожила. Всі виходи здавались знайомими — а тепер були чужими. Кам’яні стіни шахти змінювались, як у кошмарі. Проходи сходились у химерні вузли, наче сама шахта намагалась втримати їх.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше