2 розділ. Татусі-друзі

  Свідомість поверталася уривками, спершу відчуття холоду, що вже не стискав, а повільно відступав. Потім різкі, чисті запахи зовсім не схожі на нічне повітря біля річки. Десь поруч лунали голоси, приглушені, ніби крізь воду, але вода більше не тиснула з усіх боків.

  Ліана розплющила очі, над нею була біла стеля, занадто рівна, занадто світла. Лампи світили холодним світлом, а тіні лягали неприродно чітко. Вона повільно вдихнула, але груди зреагували болем, і пам’ять різко вколола спогадом про падіння.

  Вона лежала на ліжку, повернувши голову, Ліана побачила кількох людей. Незнайомих. Вони стояли неподалік і говорили між собою, але слова звучали дивно знайомі й водночас ні. Їхній одяг був схожий на лікарський, але деталі здавалися чужими, ніби з іншої реальності.

— Вона прийшла до тями, — сказав хтось.

Ліана хотіла запитати, де вона, що сталося, де її друзі… але горло пересохло, а голос не слухався. У грудях наростало тривожне відчуття. Це було не те місце, де її мали знайти після падіння в річку, і точно не той світ, який вона знала.

— Як ти себе почуваєш? — запитала медсестра м'яким голосом.

— Трохи… паморочиться, — тихо відповіла Ліана після паузи.

— Це нормально, — кивнула медсестра. — Ти знепритомніла біля річки, добре, що тебе вчасно знайшли.

  Медсестра відступила в бік, даючи Ліані можливість краще роздивитися кімнату.Світ за вікном здавався надто гучним навіть крізь скло. Внизу миготіли вивіски, машини рухалися щільним потоком, а неон відбивався в шибках сусідніх будівель. Діана ніколи не бачила цього району. І була впевнена що ніколи не бачила.

  Вона довго вдивлялася в ці вогні, ніби намагалася впізнати бодай щось знайоме. Але жодна вулиця, жодна будівля не викликали спогадів. Усе виглядало надто впорядкованим, надто чужим.

— Тобі холодно? — почувся голос збоку.

Ліана здригнулася. Кадзукі стояв ближче до вікна, ніби непомітно стежив, щоб вона не перевтомилася. Рей сперся плечем об стіну.

— Ні… просто дивлюся, — відповіла вона.

— Гарний вид, — зауважив Кадзукі. — Особливо вночі.

— Я не впізнаю цього місця, — тихо сказала Ліана, не відводячи погляду від міста.

— Ти з іншого району? — спитав він.

Вона вагалася. Сказати правду означало б звучати божевільно.

— Можливо, — обережно відповіла Ліана.

— Не змушуй себе згадувати. Після стресу пам’ять іноді поводиться дивно.

Вона кивнула, хоча знала: справа не лише в пам’яті. Ліана відчувала, як серце трохи заспокоюється, але тривога все ще сиділа глибоко в грудях. Кадзукі стояв поруч, мовчки спостерігаючи за її реакцією, а Рей все ще спирався на стіну, очікуючи, коли вона заговорить.

— Лікар сказав, що завтра тебе вже випишуть, — озвався Рей, відштовхнувшись від стіни. — Аналізи нормальні.

Ліана повільно перевела на нього погляд.

— Так швидко?

— Ти міцніша, ніж виглядаєш, — відповів він.

Ліана не знала, чи це комплімент, чи просто констатація факту.

— Куди я піду завтра? — запитала вона тихо, більше собі, ніж їм.

Кадзукі й Рей переглянулися. Той самий короткий погляд, що вона вже помітила раніше — звичка двох людей, які давно навчилися розуміти один одного без слів.

— Є варіанти, — сказав Кадзукі нарешті. — Але спочатку скажи: є хтось, кому тебе можна відвезти? 

Ліана подумала про Аю, Рьо, Кенджі. Про те, що вони, мабуть, досі шукають її біля тієї річки — або не шукають, бо їх розділяє щось більше, ніж відстань.

— Ні, — відповіла вона.

— Тоді поки що можеш залишитися у нас. Є вільна кімната.— сказав Кадзукі.

Ліана подивилася на них.

— Ви навіть не знаєте мене.

— Ми витягнули тебе з річки, — сказав він Рей просто.

— Не звертай уваги на його тон. Він завжди так розмовляє. — сказав усміхнено Кадзукі.

— Я чую тебе, — рівно відгукнувся Рей.

— І чудово, — так само рівно відповів Кадзукі.

Ліана повільно кивнула, все ще вдивляючись у мерехтливе місто за вікном. Їй не вистачало слів, але присутність Кадзукі й Рея давала якесь відчуття безпеки, хоч і дивне, неприродне.

— Добре, — нарешті промовила вона, — я залишуся. Поки… тимчасово.

— Саме так і треба, — тихо додав Кадзукі, злегка посміхаючись. — Не треба поспішати.

Рей лише знизав плечима, спираючись на стіну. Його погляд залишався холодним, байдужим, наче він одночасно все знав і нічого не очікував.

— Ти маєш щось поїсти? — запитав Кадзукі, зриваючи її думки. — Бо виглядаєш, ніби забула, що люди їдять.

— Трохи голодна… — тихо сказала Ліана.

— Добре, — кивнув Кадзукі. — Я принесу щось легке. 

Ліана ледве встигла обернутися, як Кадзукі вже виходив із кімнати, а Рей залишався стояти, спостерігаючи за нею. Тиша була некомфортною, і вона, відчуваючи невеликий голод і легку слабкість, повільно спустила ноги з ліжка.

Підлога холодила ступні, але рух додав їй сили. Вона підійшла до столика, де лежала невелика сумка з рушником і чистим одягом. Рука торкнулася тканини — і Ліана зрозуміла, що змінюватися доведеться швидко.

З іншого боку кімнати з’явився Кадзукі з підносом. На ньому були невелика тарілка супу, хліб і склянка води. Він поставив піднос на стіл і кивнув їй:

— Їж, поки ще можеш. Після цього можна буде трохи пройтися.

Ліана спочатку мовчала, а потім обережно сіла на стілець і взяла ложку. Рей, не сказавши ні слова, відступив ближче до дверей, тримаючи погляд на коридорі. Кадзукі перекинувся кількома словами з кимось телефоном, Рей мовчки перевірив повідомлення і зник у коридорі.

Наступного ранку все вирішилося швидше, ніж вона очікувала. Лікар коротко пояснив, що стан стабільний, і підписав документи. Кадзукі взяв формальності на себе, Рей стояв поруч, ніби просто супроводжував.

Коли вони вийшли з будівлі, прохолодне повітря вдарило в обличчя. Ліана сіла на заднє сидіння машини, спостерігаючи як місто повільно віддаляється за вікном. Машина зупинилася біля будинку. Рей вийшов першим, оглянув двір, Кадзукі заглушив двигун. Двері відчинилися майже одразу.