Розділ 1. Томо—дівчина

  Ліана повільно йшла вечірніми вулицями після бібліотеки, тримаючи під пахвою кілька томів. В її очах світилося тихе зацікавлення всім навколо. Вона любила спостерігати за людьми, за їхніми дрібними звичками, ніби намагаючись скласти невидиму карту чужих життів. Вечірнє місто пахло вологим асфальтом, а світло ліхтарів відкидало довгі тіні, що здавалися рухомими та живими. Коли вона завернула на темну, майже безлюдну вуличку, повітря стало холоднішим. І раптом усе навколо змінилося. Тіні розчинилися, звуки міста стихли, а під ногами асфальт наче перетворився на легкий туман. Ліана зупинилася — щось зовсім інше дивилося на неї крізь повітря.

   Містечко здавалося напрочуд мирним: маленькі кав'ярні з відкритими вікнами, магазини з дрібничками, розклеєні афіші зі шкільними змаганнями. Їй навіть здалося, що тут час тече інакше — повільніше, тепліше.  У кишені вона знайшла маленький конверт, якого раніше не було. Відкривши його, Ліана побачила аркуш із кількома рядками японською, а внизу адресу. За вказаною адресою стояв скромний двоповерховий будиночок із табличкою «Оренда кімнат». Господиня, літня жінка з доброю посмішкою, прийняла Ліану без жодних питань, ніби чекала її заздалегідь. Кімната виявилася маленькою, але затишною: татамі на підлозі, низький столик, вікно з видом на сакуру у дворі.

   Ліана сіла навпочіпки, вдихаючи запах свіжого татамі. Вікно було відчинене, і легкий вечірній вітер колихав гілки сакури. Пелюстки падали всередину кімнати, лягаючи на підлогу тонкими рожевими слідами. Вона провела пальцем по шорсткій поверхні столика, ніби перевіряючи реальність. Усе виглядало таким звичним і простим, але в серці відчувалося щось дивне — наче вона опинилася не просто в чужому містечку, а у світі, що давно чекав на неї. У пам'яті лишався туман під ногами, тиша і відчуття чужого погляду — все це не могло бути сном. Вона закрила книгу й поклала руку на обкладинку. Серце билося трохи швидше, ніж зазвичай. І в цьому тихому кімнатному затишку, серед запаху татамі й пелюсток сакури, Ліана зрозуміла: звичайне життя лишилося десь позаду.

  Наступного ранку Ліана вийшла з будинку. Містечко прокидалося. Вузькі вулиці гули від голосів, брязкотів посуд у кав'ярнях, велосипедисти швидко проїжджали повз. Десь пахло свіжим хлібом, а з відкритих дверей маленької пекарні линув теплий аромат булочок. Зупинившись біля невеликої кав'ярні, Ліана зайшла всередину. Офіціантка провела її до столика біля вікна. Слова на меню були японською, але Ліана здивовано зрозуміла більшість назв. Вона нерішуче замовила зелений чай і маленький десерт. Коли напій принесли, вона взяла горнятко в руки й відчула, як тепло розтікається всередині. Студенти за сусіднім столиком сміялися над чимось у підручнику, молода мама годувала маленьку дитину, а біля вікна самотній чоловік читав газету. Усе це здавалося настільки звичним, що вона майже забула про дивний перехід сюди. Але кожен ковток теплого чаю нагадував їй, що вона не вдома, не у своєму світі. 

  Наступного ранку Ліана вдяглася, взяла рюкзакі вийшла на вулицю. Через кілька кварталів вона помітила великий будинок із дзвіницею над входом і групою дітей, які розмовляли на подвір'ї. Ліана зупинилася перед воротами школи, вагаючись. Серце билося швидко, руки трохи тремтіли. До неї підійшла жінка у строгому костюмі з папкою в руках.

— Ти, мабуть, новенька? — запитала вона лагідним голосом.

— Так… Я Ліана, — несміливо відповіла дівчина.— Дуже приємно. Я Юміко-сенсей, твій класний керівник, — представилася вчителька й кивнула у бік будівлі. — Ходімо, я проведу тебе до класу.

  Коли вони увійшли в клас, учні одразу підняли голови від зошитів. Юміко-сенсей постукала по столу:

— Клас, увага — це наша нова учениця, Ліана. Від сьогодні вона навчатиметься разом із вами. Допоможіть їй адаптуватися.

Ліана, злегка вклоняючись, промовила:

— Будь ласка, попіклуйтеся про мене.

  У класі пролунав сміх і кілька теплих оплесків. Ліана сіла за парту біля вікна, де видно гілки сакури, й відчула: її життя тільки починається. Коли пролунав дзвінок на перерву, кілька учнів підійшли до неї.

— Привіт! Я Ая, — усміхнулася дівчина з коротким каре. — Якщо щось не зрозумієш на уроці, можеш запитати мене.

 — А я Кенджі, — сказав хлопець у спортивному костюмі.

— Мене звати Рьо, — додав хлопець в окулярах.— Ти щойно приїхала?

— Ми можемо показати тобі школу після уроків, — запропонувала Ая. — Тут багато клубів.

  Після уроків вони пройшли коридором — учительська, бібліотека, спортзал, клуб читання, музичний гурт. У спортзалі Кенджі показав їй, як кидати баскетбольний м'яч. У клубі читання Рьо простягнув книгу з японськими легендами. У музичному клубі один із учнів дав їй невеликий синтезатор, і вона натиснула кілька клавіш.

— Ха-ха, звучить так, ніби котик пробігся по клавішах, — пожартував хлопець із барабанами.

Декілька учнів засміялися, і Ліана знітилася. Коли вони вийшли надвір, Ая запитала:

— Ну що, маєш фаворита?

 Ліана трохи подумала й відповіла:

— Мабуть, я хотіла б повернутися в клуб читання.

   Ая усміхнулася:

— Там точно знайдеш друзів.

Наступного дня після уроків Ліана повернулася в клуб читання. У невеликому кабінеті, наповненому книжковими шафами й теплим світлом ламп, кілька учнів сиділи за столами. Рьо підняв голову й усміхнувся:

— О, ти прийшла. Як книга?

— Цікава. Я навіть зрозуміла кілька легенд, — трохи зніяковіло відповіла Ліана.

   Одна з дівчат із короткою стрижкою нахилилася до неї:

— Ти новенька? Я — Нацукі. Якщо щось буде не зрозуміло, можеш спитати мене.

  Коли черга дійшла до Ліани під час обговорення, вона відкрила книгу:

— Мені сподобалася історія про білу лисицю, яка допомагала людям, хоча вони часто їй не довіряли. Вона нагадала мені, що навіть якщо тебе не одразу приймають, можна все одно залишатися собою.

  У кімнаті запанувала коротка тиша, а потім кілька учнів схвально кивнули.

— Гарне спостереження, — сказав Рьо, — у тебе цікаве бачення.