Акт I

СЦЕНА 1 — Шторм 

ІНТ. КОРАБЕЛЬ / ВІДКРИТЕ МОРЕ — НІЧ 

Темне небо розривають блискавки. Шторм реве, хвилі зриваються з ланцюгів. Малий рибальський човен кидає з боку в бік. 

КРИКИ. 

Чоловічий голос:
«Тримайся за поручень! Аріель, до мене!» 

Камера різко рухається. Молода дівчинка, 8 років, мокра, з рудим волоссям, в сльозах. Вона хапається за мотузку, біжить до тата. Але хвиля накриває човен. 

ЗМІНА КАДРУ — ПІД ВОДОЮ. 

Піниться море. Тіла сестер зникають у темряві. Вода каламутна, неможливо дихати. Аріель простягає руку вперед — її обличчя викривлене жахом. 

БАТЬКО (протягує руку крізь воду):
«Пливи, Аріель!» 

ПОГАСАННЯ. 

ІНТ. БЕРЕГ — РАНОК 

Тиша. Сіре небо. На піску лежить Аріель. Навколо уламки човна. Вона нерухома. Хвиля ніжно торкається її пальців. 

Містяни збігаються. Серед них — стара жінка (майбутня знахарка). Вона дивиться на дитину, мов на прокляття. 

СТАРА (шепоче):
«Одна. Вижила лише вона...» 

Камера віддаляється, показуючи дівчинку, загублену серед мертвого моря. 

- 

СЦЕНА 2 — ВІДОБРАЖЕННЯ 

ЕКСТ. СКЕЛІ НАД МОРЕМ — СВІТАНОК 

Минуло 8 років. Море сіре, спокійне. Туман стелиться над водою. Вітер хитає сухі трави на краю урвища. 

На краю скелі сидить Аріель, тепер 16. Її руде волосся розтріпане. Вона боса, у старій сукні, закутана в рибальську сітку. Дивиться вниз, у глибину. 

ПОВНА ТИША, лише шум моря. 

В руках у неї черепашка. Вона прикладає її до вуха. Слухає довго, як молитву. 

АРІЕЛЬ (пошепки):
«Я чую вас… Я ще тут…» 

Вода внизу блимає сонячним відблиском. В її очах — тривога й надія. Вона нахиляється вперед, дивиться уважно. 

ПОГЛЯД З ЇЇ ТОЧКИ ЗОРУ:
У воді з'являються тіні. Образи її сестер, молодших, з довгим волоссям, бліді, але усміхнені. Вони плавають у колі.
Одна з них повільно підпливає ближче, не відкриваючи рота — але ми чуємо її голос. 

СЕСТРА (озвучка, шепіт):
«Ти не з них, Аріель. Повернись додому.»
Аріель простягає руку вперед. Вітер стає різкішим. Тіні зникають у хвилях. 

ЕКСТ. ВУЛИЦЯ СЕЛА — ПІЗНІШЕ 

Аріель йде босоніж серед містян. Вони відступають, хрестяться. Хтось шепоче:
МІСТЯНКА:
«Вона знову туди ходила. Вона говорить із водою.» 

МІСТЯНИН:
«Кажуть, її шепіт — це мова русалок. Бачили, як вона пірнає й не дихає хвилинами…» 

ІНТ. ДІМ ОПІКУНКИ — НІЧ
Аріель лежить на ліжку, але не спить. Над нею на стіні — мапа моря, власноруч намальована. Вона проводить пальцем по маршруту. 

АРІЕЛЬ (шепоче):
«Скоро…» 

На грудях у неї підвіска — уламок скла, що нагадує краплю. Вона притискає його до серця. За вікном чути, як хвилі б'ються об берег. 

- 

СЦЕНА 3 — Спроба втечі 

ЕКСТ. БЕРЕГ / РАННІЙ РАНОК 

Море неспокійне. Небо затягнуте. Аріель іде до води. У руках — саморобна торба з черепашками, мотузками та уламками скла. Вона вдягнена у стару білу сорочку, перев’язану морською сіткою. Її хода рішуча. 

На ногах — свіжі порізи. Вона не звертає уваги на біль. 

АРІЕЛЬ (сама до себе):
«Цього разу ніхто не завадить. Цього разу я повернусь.» 

Вона входить у воду. Хвилі холодні, сильні. Вода доходить до талії. Камера повільно обертається навколо неї. 

Раптом — крик за кадром. 

МІСТЯНКА (ОПІКУНКА):
«Аріель! Не смій! Вийди з води!»
На берег вибігають кілька містян. Один чоловік кидається до неї, заходить у воду, схоплює її за руки. 

АРІЕЛЬ (кричить, виривається):
«Вони там! Вони чекають! Відпусти!» 

ЧОЛОВІК:
«Немає нікого, Аріель! Це — все в тебе в голові!» 

Вода навколо неї бурхлива. Вона дивиться на море з розпачем. У її очах — образи сестер, які мовчки зникають у хвилях. 

Поступово вона здається. Падає на коліна в воду, ридає. Її виводять із моря. 

ЕКСТ. БЕРЕГ — ЗГОРУ 

Камера піднімається вгору. На піску залишаються її сліди. Вони ведуть у воду — і назад. По колу. 

- 

СЦЕНА 4 — Знахарка 

ІНТ. ХАТИНА ЗНАХАРКИ — ПІЗНІЙ ВЕЧІР 

Горить вогонь у каміні. На стінах — висушені трави, уламки коралів, пір’я, черепашки, кістки. 

Знахарка — стара, зморшкувата жінка з довгим сивим волоссям. На шиї в неї — намисто з риб’ячих хребців. Її очі — майже без зіниць. 

У хату заходять двоє містян — жінка (опікунка Аріель) і староста. Вони знервовані. 

ОПІКУНКА:
«Вона знову йшла у воду. Каже, що її кличуть. Що вона з них… Русалка. Ми вже не знаємо, що робити.» 

СТАРОСТА:
«Чи є на неї трава? Ритуал? Молитва?..» 

ЗНАХАРКА (тихо, не піднімаючи очей):
«Вона вже не тут. Не зовсім. Її душа дихає морем. Її розум… як ракушка — порожній, тільки шепоче хвиля.» 

ОПІКУНКА:
«Але ж вона жива. Її можна врятувати?» 

ПАУЗА. ЗНАХАРКА повільно підводиться, підходить до полиці, бере мушлю, кладе її на долоню. 

ЗНАХАРКА:
«Русалки не мають серця. Вони не мають голосу. Але можуть мати любов. Дай їй… когось. 

Щоб торкнувся її людським теплом. Може, це зв’яже її з берегом.» 

СТАРОСТА (не розуміє):
«Ти про що?..» 

ЗНАХАРКА:
«Чоловік. Молодий. Чистий. Якщо він торкнеться її душі — може, вона лишиться. Якщо ж ні — вона відпливе назавжди.» 

ПАУЗА. Жінка й староста обмінюються поглядами. 

Камера фіксується на обличчі знахарки. Її губи ледь ворушаться. 

ЗНАХАРКА (шепоче):
«Море терпить не довго. Воно не чекає. Воно бере.» 

- 

СЦЕНА 5 — Прибуття гостей 

ЕКСТ. В'ЇЗД ДО СЕЛА / ЗУПИНКА — РАНОК 

Міська карета зупиняється біля старої зупинки. З нього виходять туристи / гості — кілька людей у яскравішому, більш міському одязі. Один із них — Ангус, років 17, спокійний, трохи сором’язливий, але з добрими очима. За ним — його старший брат, бабуся, та ще кілька друзів родини. 

Всі озираються — навколо село в тумані, сірі хати, море на горизонті. У повітрі пахне йодом і димом. 

АНГУС (тихо):
«І це ви називаєте "свіжим повітрям"?..»
Бабуся сміється, легенько штовхає його в плече. 

БАБУШКА:
«Це — море, хлопче. Воно лікує. І голови, і душі.» 

Інші гості сміються, фотографуються. Деякі вже скучні. Але Ангус — озирається уважніше. Його погляд зупиняється на маяку вдалині. Камера повільно наближається до його обличчя. Щось в ньому міняється. Він мовби щось відчув. 

ЕКСТ. ВУЛИЦІ СЕЛА — ПІЗНІШЕ 

Гості йдуть вузькими вулицями. Діти з села визирають з-за парканів. Жінка, яка опікується Аріель (опікунка), стоїть біля хвіртки й вітається з бабусею Ангуса. 

ОПІКУНКА:
«Гостей не було давно. Особливо молодих.» 

БАБУШКА:
«Та ось, привезла своїх онуків. Може, хоч трохи відірву від міста.» 

Сміються. Опікунка зацікавлено дивиться на Ангуса. Потім — поглядом в дім. Затримка. 

ОПІКУНКА (напівжартома):
«У нас тут є одна… дуже особлива дівчина. Може, покажу вам потім. Для цікавості.» 

БАБУШКА:
«Ще й сваха з тебе, бачу!» (сміється) 

- 

СЦЕНА 6 — Знайомство крізь стіну 

ІНТ. ДІМ ОПІКУНКИ — ДЕНЬ 

Світло м’яке, крізь фіранки просочується проміння. У домі — скромно, трохи старомодно. На стінах — морські фотографії, старі ікони, засушені трави. 

Опікунка приготувала обід. За столом сидять бабуся Ангуса, кілька гостей, і сам Ангус, мовчазний, злегка напружений. Йому не до розмов. Він озирається. 

БАБУША (до опікунки):
«Смачно як у дитинстві… Хочеться не повертатися до міста.» 

ОПІКУНКА:
«Тут усе — з моря, і з серця. Але є в домі ще одна душа…» 

Вона вказує на двері, які ведуть до заднього двору. 

ЕКСТ. ДВІР ЗА ДОМОМ 

Аріель сидить на землі, біля стіни. Перед нею — пісок, у якому вона викладає з черепашок та уламків скла візерунок, схожий на хвилю. На ній — біла сорочка, занадто велика, як у дитини. Волосся розтріпане.
Ангус встає зі столу. Йде до вікна. Дивиться. І… завмирає. 

ЙОГО ТОЧКА ЗОРУ:
Аріель не бачить його, вона зосереджена. Її пальці рухають черепашки як ритуал. Потім вона раптом зупиняється. Обертається. 

ЇХНІ ПОГЛЯДИ ЗІТКНУЛИСЬ.
Тиша. Камера фіксує цей момент. Він трохи ніяковіє, відступає від вікна. 

ІНТ. КУХНЯ
Ангус повертається до столу. Бабуся щось говорить, але він не слухає. 

БАБУША:
«Що, побачив нашу русалоньку? Кажуть, море її не відпускає. Але гарна, правда?» 

АНГУС (спокійно, але глибоко):
«Не як усі. В ній… щось (мовчить).» 

- 

СЦЕНА 7 — Пляж. Пісок. Ніч. 

ЕКСТ. БЕРЕГ / НІЧ 

Місяць відбивається у хвилях. Пляж майже порожній. Лише вітер перегортає пісок, море шепоче щось своїм ритмом. 

Ангус вийшов з дому. Його кроки повільні. Він несе в руках ліхтар. Камера ззаду — ніби сам він іде в невідоме. 

Він уже хоче повернути назад, коли бачить її. 

АРІЕЛЬ — СИДИТЬ НА ПІСКУ 

Одна. Тонка постать у білому. Біля неї — сліди від колін і рук, наче вона довго малювала. Ангус зупиняється. Дивиться. Не знає, чи варто.
Пауза. Вітер сильнішає. Він робить крок до неї. Потім ще один. 

АНГУС (тихо):
«Ти — Аріель?» 

Вона не відповідає. Продовжує викладати щось у піску. З черепашок, уламків скла й дрібних камінців виростає щось схоже на рибу… чи на хвилю. 

АНГУС:
«Я… не хотів заважати. Просто… Це красиво.» 

Нарешті вона повільно піднімає погляд. Очі — вологі, відблиск місяця в них тремтить. Говорить неголосно, ніби шепоче морю: 

АРІЕЛЬ:
«Це мапа. Вона веде додому.» 

АНГУС (здивовано):
«Додому?» 

АРІЕЛЬ (дивиться в море):
«До них. До моїх. Вони — внизу. Вони чекають. Я не така, як ви. Я… з моря.» 

Тиша. Хвилі накочуються. Він сідає поруч, не торкаючись. Його голос обережний. 

АНГУС:
«Тобто… ти — русалка?» 

АРІЕЛЬ (усміхається ледь чутно):
«Поки що — ні. Але скоро. Я повинна. Бо інакше помру тут.» 

Пауза. Ангус дивиться на неї довго. Потім — у море. І щось у його очах ніби починає вірити. Або принаймні — не заперечувати. 

АНГУС (по-дитячому щиро):
«Ти не схожа на божевільну. Ти просто… дуже сумна.» 

АРІЕЛЬ (пошепки):
«Русалки не божевільні. Вони просто згадують себе.» 

Камера повільно піднімається. Вони сидять поруч на краю піску. А море дихає. І здається, воно — живе. 

- 

СЦЕНА 8 — Вона та море 

ЕКСТ. БЕРЕГ / НАСТУПНИЙ ДЕНЬ — ЗОЛОТИЙ ЧАС 

Сонце сідає. Тепле світло огортає Аріель і Ангуса. Вони сидять на дерев’яному понтоні, що веде в воду. Довкола — нікого. Повільно гойдається море. Погляд — на обрій. 

Аріель босоніж, занурює ноги у воду. Її погляд — далеко. Вона спокійна, ніби вдома. Ангус — поруч, тримає щось у руках: камінь, схожий на серце. 

АНГУС:
«Це для тебе. Його викинуло на берег вранці. Здається, як артефакт. Морський.» 

Вона бере камінь, уважно дивиться, проводить пальцями по його тріщинах. Усміхається вперше, ледь-ледь. 

АРІЕЛЬ:
«Це знак. Вони чують. Вони знають, що я ще тут.» 

АНГУС (обережно):
«Аріель… а ти пам’ятаєш, якою була раніше? До моря?» 

Пауза. Вона мовчить. Потім — хитає головою. 

АРІЕЛЬ:
«Ні. Я з’явилась, коли їх уже не було. Все інше — неважливо.» 

Вона лягає на спину на понтон, дивиться в небо. Її волосся розливається, як водорості. 

АРІЕЛЬ (усміхається мрійливо):
«Я не хочу бути дівчиною. Дівчат тут — мучать, розбивають, замикають. А русалок… ніхто не ловить. Вони — вільні. У воді — я справжня.» 

АНГУС (тихо, з сумом):
«А якщо хтось тебе полюбить? Тут? Не як дівчину. Як… тебе.» 

Аріель підводиться, сідає навпроти нього. Дивиться в очі серйозно. 

АРІЕЛЬ:
«Тоді він має відпустити мене в море.» 

Пауза. Він мовчить. Потім тихо говорить: 

АНГУС:
«Але якщо ти підеш, я більше ніколи тебе не побачу.» 

АРІЕЛЬ (шепоче):
«Можливо, побачиш. Під водою… якщо навчишся слухати хвилі.» 

Вони сидять поруч. Тиша. Легкий вітер. Аріель хапає його за палець — несподівано ніжно. 

Інтимність народжується не з бажання, а з розуміння, що вони обоє — уразливі. 

- 

СЦЕНА 9 — Рибальські історії 

ІНТ. МІСЦЕВИЙ КАФЕ-БАР / ВЕЧІР 

Невеликий дерев’яний бар на узбережжі. Усередині — рибалки, старі жінки, кілька молодиків. Атмосфера — проста, тиха, запах диму та солі.
Ангус прийшов один. Сидить із чаєм. Слухає, не втручається. Поруч — двоє старших чоловіків, між ними — опікунка Аріель, що підійшла на хвилину. Їхня розмова — напівголосна, але чітко чутна. 

ЧОЛОВІК 1:
«Кажуть, як її витягли з води, то серце ледве билося. А очі — як у риби. Порожні.» 

ОПІКУНКА (стримано):
«Вона просто мала втратити занадто багато. Хто б не зламався?..» 

ЧОЛОВІК 2:
«Але ж вона ж і досі там, біля хвиль. Сидить годинами. Як німа тінь. Дівчина — не дівчина, морська кістка.» 

Ангус нахиляється ближче. Напружено слухає. В його погляді — тривога. Замість відповіді — ковток чаю. Опікунка кидає на нього швидкий погляд. 

ОПІКУНКА (пом’якшуючи):
«А вона добра. Тиха. Просто... живе в іншому місці. Навіть коли тут.» 

ЧОЛОВІК 1 (іронічно):
«Та якби не така красива — давно б в психушку здали.» 

ОПІКУНКА (жорстко):
«Мовчи, дурню. Ти не бачив, як вона плаче вночі. Наче море в неї під шкірою…» 

Всі замовкають. Чути лише шум хвиль за стінами. 

Ангус встає й виходить. Залишає недопитий чай. 

ЕКСТ. НІЧ / НАБЕРЕЖНА 

Він іде вздовж води. Вираз обличчя — складний. Він не знає, в що вірити. Погляд — на обрій, де хвилі б’ються об берег. 

Камера супроводжує його ззаду, ніби невидима присутність. Над головою — крик чайки. Потім тиша. Потім — звук, якого він ще не чув: голос Аріель, у своїй голові:
«Я — не ваша. Я — їхня.» 

- 

СЦЕНА 10 — Від'їзд 

ЕКСТ. ВУЛИЦЯ СЕЛА — РАНКОВИЙ СВІТЛО 

Туман легенько стелиться над кам’яною бруківкою, що веде до старого дерев’яного причалу. Ангус стоїть біля коня з підсідлом, до якого прив’язана невелика валіза з шкіри та дерев’яний кошик. Біля нього — Аріель у довгій сукні з корсетом і тонкою шаллю, що майорить на вітрі. Вона тримає у руках маленьку коробочку з мушлями. 

Її очі схрещуються з поглядом Ангуса — суміш страху, суму та надії. 

АНГУС (тихо):
«Віз готовий. Чи ти справді готова вирушити?» 

Вона мовчить, потім повільно киває, майже без звуку. 

Панська карета починає тихо скрипіти колісницями по бруківці. Ангус допомагає Аріель піднятися в салон. Візник сідлає коня і підганяє його. 

АРІЕЛЬ (шепоче):
«Мені тяжко залишати це місце… Але іншого шляху немає.» 

Ангус дивиться на неї, пошепки:
«Я буду поруч. До самого кінця.» 

Карета повільно від’їжджає від села. Камера віддаляється, показуючи сірі дахи, маяк і безкрайні хвилі, що б’ються об берег. 

Кінець першого акту