ГЛАВА 7

Я завмер біля дверей.

— Василю...

Я вже й не знав, що робити. Стою, слухаю, а серце так б'ється, що мені здається, ніби його на всю хату чути.

Знову шурхіт.

Я тихенько відійшов від дверей і сів на лавку.

Через хвилину все стихло.

Ну, подумав я, може, здалося.

Але запах той нікуди не дівався.

Трупом смерділо, м'ятою, липою і ладаном.

Я вже й сам не знав, чи то справді запах, чи мені тільки в голові таке чудиться.

Потім батько з мамою повернулися з базару.

Я нічого їм не розказав.

Бо й так би сказали, що я від страху всяке бачу.

А ввечері почав я збиратися на вечорниці.

Вдягнув сорочку, поправив волосся і вийшов з хати.

Йшов я до Карах і все думав про ту рижоволосу дівчину.

Дійшов уже, а там музика грає, дівчата сміються, хлопці між собою балакають.

Зайшов я та й став коло дверей.

Озирнувся.

І побачив її.

Рижоволоса, як дід Сенько і казав.

Сидить біля вікна та з іншими дівчатами говорить.

Я підійшов.

— Ти Каяра?

Вона подивилась на мене та усміхнулась.

— А ти Василь?

— Ага.

Сів я коло неї.

Спочатку мовчали обоє.

Потім почали говорити.

Розказала вона мені про себе, про матір, про господарство.

А я їй про себе розказав.

Про Івана я нічого не казав.

Не хотів.

І дивно було, але коли я сидів біля Каяри, я вперше за довгий час не думав про болото.

Не думав про той голос.

Не думав про укус.

Мені було просто добре.

Так і познайомились ми.

Після того я почав часто ходити до Каяри.

Допомагав її матері, вона мені допомагала.

Говорили багато.

Сміялися.

І якось так вийшло, що через деякий час побралися ми.

Весілля було невелике, але весело було.

Грали музики, люди співали, а я дивився на Каяру і думав, що нарешті все те страшне закінчилось.

Поставили ми свою хату.

Стали жити разом.

Минув рік, другий.

Народилась у нас дівчинка Катруся.

А потім і хлопчик Юрчик.

Діти росли, Каяра поралась по господарству, а я працював.

Жили ми тихо.

Але кошмари нікуди не ділись.

Іноді мені снилося чорне болото.

Стою я коло нього, а попереду у воді Іван.

Полузгнилий, блідий, з чорними очима.

Дивиться на мене.

І нічого не говорить.

А я прокидаюсь весь у холодному поту.

І знову той запах.

Трупом.

М'ятою.

Липою.

Ладаном.

Каяра питала мене:

— Василю, чого ти так кричав?

А я тільки казав:

— Сон поганий приснився.

Не хотів я їй правду говорити.

Бо навіщо їй такий страх?

Роки минали.

Діти виросли.

Катруся пішла заміж, Юрчик теж свою сім'ю завів.

А ми з Каярою так і залишилися у своїй хаті.

Тільки я час від часу ходжу до того болота.

Сам не знаю навіщо.

Стою і дивлюся.

Іноді мені здається, що бачу Івана.

Полузгниле тіло стоїть посеред чорної води.

Дивиться на мене.

А потім пропадає.

Може, то старість.

Може, просто пам'ять.

А може, Іван і справді досі мене чекає.

Бо іноді вночі, коли я вже лягаю спати, чую за вікном шурхіт.

А потім тихий голос:

— Василю...

І я вже знаю, хто там.

Не виходжу.

Не дивлюся.

Просто лежу і чекаю, поки воно піде.

Бо я прожив довге життя.

Маю Каяру.

Маю дітей.

Маю дім.

Але те чорне болото так і не відпустило мене.