ГЛАВА 6

Я перелякався. То був голос... Івана. Та такий хриплий і трохи дикий, що аж у венах кров холоне. Я вирішив не рухатись, хоч і страшно було. Ні один м'яз не здригнувся.

А Іван під вікном... Таке відчуття, ніби повзає попід вікнами. Хрипить, кашляє і щось шепче, та так старанно й дивними словами, що я вже й не знаю, що робити: чи на сполох бити, чи не рухатись.

Через годину звуки стихли, відкриваючи шлях тиші й темноті. Я не міг заснути, все прислухався, бо останнє, що я почув, Іван сказав хрипко й зло:

— Ти покійник, Василю... Покійник...

Не спав я цілу ніч. Все прислухався, чи не сидить він під вікном. Так і до ранку лежав, не рухався. Тільки коли мати встала з півнем, зміг змінити положення.

Встав я через пару хвилин, взувся, привітався з ненькою і вийшов на подвір'я. І бачу: під вікном написано:

«Я знаю, що ти не спав, Василю... Скоро і за тобою смерть прийде».

Я перелякався. Настільки страшно мені стало, що аж ноги підкосилися. Та взяв і стер напис ногою. Наче й не було його.

Ну, треба готуватись, бо сьогодні на вечорниці в Карах мав іти. Дівчину рижоволосу треба було знайти. Якось нечаянно почув я її ім'я... Незвичне таке — Каяра.

Ну, пройшов час. Мама з батьком на базар пішли, а я вдома остався. Сиджу, на двір виходити боюсь. Все ще той запах відчуваю — гнилий, приторний, до тошноти.

І найгірше було те, що тепер я вже не знав, звідки він ішов.

З-під вікна?

З лісу?

Чи, може, з мене самого?

Я підійшов до дверей і вже хотів їх відчинити, як раптом почув за хатою тихий шурхіт.

Хтось провів нігтями по дерев'яній стіні.

Раз...

Другий...

А потім тихо прошепотів:

— Василю...