ГЛАВА 5

Перев'язував я рану. Вже не так страшно вона виглядала, хоча й досі була чорна, як тьма. Та помалу почала заживати, лишаючи на місці дивні білі сліди. Не такі, як звичайний шрам. Білі, майже як крейда.

Я перев'язав руку чистим клаптем тканини й підняв голову, дивлячись на небо.

Повз мене проходив батько, і я запитав:

— Тату, а коли то вечорниці? Хочу в сусіднє село сходити. Чув, там красуня є, і ще й роботяща.

Тато зупинився. Подивився на мене якось дивно, а тоді грубо говорить, напевно, настрій поганий був:

— Про яке се село ти говориш, сину?

— Я, батечку, говорю про село Карах.

Батько якийсь час мовчав. Дивився не на мене, а кудись за моє плече.

— Так завтра і підеш. Все-таки субота, а в неділю підем помагати церкву прибирати. Наша черга все-таки.

Мені не подобалось ходити в церкву прибирати, бо обично ми були там одні. І я постоянно дивився на ікони та фрески.

Мені завжди здавалося, що вони дивляться на мене.

Не просто дивляться, а ніби бачать те, чого я сам у собі не бачу. Ніби очі святих стежать за кожним моїм рухом і видивляються просто в душу.

А ще сьогодні був той запах.

Дивний запах.

Важко його описати. Ніби запах старого трупа, перемішаний з м'ятою, липою та церковним ладаном.

І найдивніше було те, що я вже почав його відчувати навіть тоді, коли поруч не було церкви.

Ну, встав я і рішив прогулятися селом, подивитись на настрій людський.

Та тільки я вийшов на вулицю, як щось змінилося.

Проходжу я повз людей, а всі від мене шарахаються. І дорослі, і дівчата. А бабусі тільки я пройшов, одразу шепчуться між собою.

Ходжу, здороваюся.

Всі вітаються, але зразу відходять.

Одна бабуся навіть перехрестилась, коли я повз неї проходив.

Я зробив вигляд, що не помітив.

Вже й вечір на село спускався, а я коло річки стояв та у воду дивився.

Вода була тиха-тиха.

Ніби й не річка то була, а чорне скло.

Нахилився я над нею й побачив своє лице.

І стало мені якось не по собі.

Лице моє було те саме... наче.

Тільки погляд якийсь чужий.

Я відразу випрямився.

Не знаю, чого злякався, але більше у воду дивитися не хотілося.

Встав я з землі, обтрусився й пішов додому.

Дійшов я додому. Мама їсти варила вже, а батько скоро вернеться. Батько мій стріхи перестеляв, і так яку не яку копієчку мали.

Ще й субота завтра, день базарний. А після базару ввечері дівчата та хлопці збираються на вечорниці.

І я збирався в село Карах, на вечорниці, дівчину шукати, про яку дід Сенько говорив.

Мама вечерю ставить, батько в хату заходить, а я коло печі підмітаю.

Не люблю, коли щось на землі лежить. Завжди здається, що щось дивне може наказати. Наприклад, Домовик, про якого мама говорила.

Тільки цього разу мені здалося, що за піччю щось ворухнулось.

Я завмер.

Подивився.

Нічого.

Мабуть, здалося.

Сів батько за стіл з ненькою, і мене покликали. Подала мені мати картошку жарену з твердим хлібом.

Смачно було.

Мама завжди смачно варила.

Їв я, а батько почав щось з мамою говорити. І через хвилину мати каже:

— Сину мій, коли вже ти найдеш щастя своє, з яким життя проживеш?

А я говорю:

— Хочу я познайомитись з дівчиною з селища Карах... Хоч і бідна, але гарна. Як кличка Риженька і роботяща.

Мамі ця відповідь сподобалась.

А тато тільки зиркнув на мене.

Так подивився, ніби хотів щось сказати, але передумав.

Взяв люльку і пішов на двір, на лавку курити.

А я остався за столом сидіти, підпер голову рукою і думати почав, що то я знаю про дводушників...

Знаю, що сутності в них дві: одна звірина, одна людська.

І укусом можуть просту людину в свого перетворити.

Я подивився на свою руку.

Тканина була чиста.

Але під нею щось свербіло.

Не сильно.

Ледь-ледь.

Наче хтось зсередини пальцем проводив по шкірі.

Я руку відразу від себе відсунув.

«Мабуть, заживає», — подумав я.

Це все, що я знав.

Встав я з-за столу, подякував і пішов спати.

А мама перед образами стала.

Я ліг, накрився кожухом і заплющив очі.

Заснув я доволі швидко.

Тільки перед тим, як провалитися в сон, мені здалося, що з двору знову потягнуло тим самим запахом.

Трупом.

М'ятою.

Липою.

І ладаном.

Я відкрив очі.

У хаті було тихо.

Дуже тихо.

Я прислухався.

І почув біля вікна тихе...

шкрябання.

Раз.

Другий.

Третій.

Я не встав.

Лежав і дивився в темряву.

А потім шкрябання припинилося.

І вже за мить я почув, як хтось прошепотів просто під вікном:

— Василю...