ГЛАВА 3

Іду я додому, вже темніє, і тут починає в очах пливти, і я падаю.

Просинаюсь від різкого болю. Вкусив мене хтось. Я сів на землі. Вже ніч глибока, а на руці бачу укус: і не людський, і не звіриний. Вже й злякався, думав, вовкулака вкусив. Але заспокоївся, коли вдалині, коло лісу, маленьку лисицю побачив.

Встав я, обтрусився, підхопив зв'язку дров, сокиру і пішов далі. Вже й село бачу і хату свою, в якій досі хтось ходить.

Підійшов я, у двір зайшов і бачу: вийшла мама в сльозах. Тільки мене побачила, підбігла, обняла і почала плакати та говорити:

— Боже, сину мій! Я вже думала, і тебе хоронити будем! Боже мій, як я тобі дякую, що син мій додому вернувся!

Я обняв маму, заспокоїв і завів її в хату.

Вечеряти було пізно, але мама настояла, щоб я поїв. Ну, з'їв я борщ свій і кусочком хліба закусив.

Мама мені рану обробила і поклала спати. Вже засинаючи, я почув, що вона перед образами Богоматері молиться.

Встав я на світанку, зібрався, та й пішли ми на кладовище. Тільки на кладовищі я дізнався, що тіла Івана не знайшли. То ми поставили хрест, поплакали. Церковний служитель облив могилу святою водою, хоча без тіла це не мало якогось проку.

Цілий день ходив по селі, допомагав, питався до дівчат підійти, а вони від мене, як від чуми, тікають. Тільки Марічка підійшла та й у сльози:

— То ти винен, що Івась мій помер! Як тепер без нього жити буду я?.. Згубив ти його, молодого, сам повів на те поле. Та чого тебе в могилу не положили?!

Боляче мені було чути такі слова, але зараз тільки про це і говорять.

Покликав мене тато, дав тілєжку маленьку, загрузив три мішки зерна і сказав за село везти до млина. Ну, я і пішов.

Пів дня до млина йшов. Іду я повз болота і враз бачиця  мені, що Іван на болоті стоїть. Зіниці його чорні, лице бліде. І чую, кличе мене.

В мене якбутто тіло одняло. Страшно, але ворухнутись по своїй волі не можу. І тут повертає мене, і йду я до Івана на болота. Вже відчуваю вологість, бо я був то у своїх солом'яних капцях, та зупинитись не можу.

Вже пів метра до Івана осталось. І скільки підходжу, все запах гнилі чую сильніше і сильніше.

Відкрив Іван рота, і прорвався такий запах, аж до нудоти. І почув я голос його, хриплий:

— Тобі коло мене лежати, Василю...

І пропав.

І чую я вже по гульки в трясовині застряг. Ну і що? Почав панікувати. Слава Богу, вибратись вийшло. Напевно, мамині молитви помогли.

Побіг я до тілєжки, підхопив її та на всіх парах побіг до млина, який уже виднівся.

Ну, сказав мені дід Сенько, щоб я зерно оставив та й додому йшов. А вже темніло. Ну, все-таки пішов я, хоч і страшно.

Проходжу я повз болота і бачу знов Івана. Але лице в нього зле стало. І почув я такий крик, що всередині все похололо. Зірвався з місця і побіг до села.

Підбіг я до хати, вже червоний весь, вбіг і двері закрив. Мама якраз вечерю ставила, а як побачила мене з білим лицем і очами наляканими, то підбігла і давай зразу розпитувати.

А я нічого сказати не можу. Язик мій мене не слухає.

Мама мене заспокоює, за стіл садить, підставила до мене жарену картоплю, а збоку хліб положила і каже:

— Їж, сину, не хвилюйся... В-все добре буде.

Та сама мати в ці слова не вірила, але сина заспокоїти мала.

Положила вона мене спати, а сама перед образами стала молитись. А мені в темноті кажеться, що Богоматір на мене дивиться. І кажеться, що очі її чорні як смоль, а губи викривлені в страшній гримасі.

Але я нічого не сказав. Закрив очі і попробував заснути.