ГЛАВА 1

Гарні садки і поля, річки з прозорою джерельною водою, квітчасті сади, які зустрічають запахом квітів і яблук. Старого звали Василь Джура, який славився своїми історіями. Всі завжди говорили, що це вигадки і фантазії, але старий Джура ніколи не брехав і не вигадував. Я його правнук, Микола Джура, і зараз я вам перекажу одну з його історій, яку мені переказувала мама.

Коли я був зовсім малий, десь п'ятнадцять мені було, пішов я з другом Івасьом город орати. Бика у нас не було, дуже вже дорогий він був, то ми по черзі впрягалися: спершу я, а потім він.

Ну, змучилися ми, сіли на траву, дістали вузлик, який мама з собою дала. Сиджу я вже, хліб доїдаю, і бачу, як Іван дивиться кудись. Не пойму куди, підстрибує і тікає.

А я то не знаю, що робити: чи бігти за ним, чи до роботи братися. А я ж бо який дужий був? Сам додому плуг не дотягну. Ну і лишив його на городі, а сам додому пішов допомоги просити.

Ну, дійшов я додому підвечір. Бачу сусідка, тьотя Гана, мама Івана. А вона ще говорила дивно, мама казала, що це діалект такий. Підбігла вона до мене, почала тарбати:

— То ти во всьом віной! Окояной увьол моєго сину на то проклятоє полє!

Я то їй питаюсь пояснити, що Іван втік, та вона не слухає і продовжує кричати:

— Утопила мого Івасю, тварь сельская! Завідував ти єго щастю, то шо он на Марічке, сельской красавіце, оженіца мав... Уже і сватов малі отправлять... Пусть тебе чорти на дно уволочать і питать будут!

Встигла вона то доказать, як одволокли її од мене.

Та тьоть Гана відьма-шептуха була, скіко помню: то болячку зашепче, то щастя в дім покличе. Але слухи ходили, що вона і прокляття накласти може. Ой, страшно мені стало.

Та й її зрозуміти можна: чоловік помер, то на старість син остався, та й той землю покинув. І Івана шкода, добрі друзі ми були. Та я ж не винний, що той втік, куди очі дивляться.

На слідуючий день пішов я з батьком плуга з поля забрати. Дійшли ми, знайшли плуга, підхопили та понесли. Неспокійно мені було: із-за кожного шороху шарахався, як заєць, а батько тільки й лаявся, щоб я плуга не дьоргав.

Дійшли ми додому, положили плуга. Батько сів на лаву, люльку закурив, а я пішов, ліг під грушею-дичкою і почав думку думати: як мені від тьоть Гальчиного прокляття спастись?

Та так задумався, що не помітив, як заснув.

Сплю я. Сниться мені, що стою я на болоті. Трясовина мене затягує, а крикнути не можу, як буцімто чиясь рука рот закриває. І чую одним вухом:

— Пусть тебе чорти на дно уволочать, тай питать будут...

Проснувся я різко, від страху. Я не зрозумів, що я бачив: чи звичайну дитячу фантазію, чи сон віщий, що погибель мою віщує.