...

— Я завжди вірив, що справжній художник повинен розчинятися у власному полотні. Зникати серед мазків фарби, серед хаосу кольорів і тіней. Натхнення приходить лише тоді, коли навколишній світ перестає існувати. Люди заважають. Вони постійно чогось хочуть, тягнуть тебе кудись, шепочуть поради та вимагають довбаної уваги. Це роз’їдає думки, мов іржа метал, але не сьогодні.

Сьогодні мені нарешті дозволили винайняти будинок, який я шукав для свого усамітнення. Занедбаний, напівзруйнований, приречений на знесення. Ремонтувати його ніхто не наважувався. Не через гроші, а через страх накликати прокляття, як про це розповідають місцеві. Ширилися чутки, що в різні роки тут зникали цілі родини. Без криків та без слідів боротьби. Просто зникали. Єдине, що залишалося після них, — це ледь помітні, чорні, розмиті плями на стінах. Вони нагадували людські силуети, немов тіні, випалені невидимим вогнем. Деякі — з витягнутими руками. Інші — зі спотвореними обличчями, ніби в останню мить вони кричали. А найдивнішим було те, що коли на них потрапляло світло, усе одразу зникало.

Я не вірив у байки. Привиди, прокляття, потойбіччя — усе це для слабкодухих, але атмосфера страху має свій смак. Вона пахне натхненням. Така атмосфера дуже сприяє творенню картин. Особливо для того, хто прагне створити свій шедевр. І саме такого місця я шукав.

Автомобіль різко загальмував перед облупленими сходами біля будинку. Шини зойкнули, ніби щось живе протестувало проти зупинки. — Ось ваш будинок, — весело промовила рієлторка, виходячи з машини з надто широкою усмішкою. Її усмішка видавалася недоречною на тлі похмурої споруди.

Будинок нависав над нами, мов старий хижак, що терпляче чекає на нову здобич. Вікна — темні порожнини, у яких не відбивалося світло неба. Вони ніби поглинали все навколишнє. Олекс уже стояв на сходах. Молодий, амбітний художник, який нарешті знайшов для себе студію, щоб творити. — Доброго дня, — холодно сказав він. — Мені довелося чекати на вас майже сорок хвилин. Добре, хоч дощу не було. — Чудово ж! — засміялася вона. — Дивіться, як усе прекрасно склалося, — вона ніби й не помітила, що з нею привіталися. Не чекаючи на відповідь, рієлторка піднялася скрипучими сходами й відчинила важкі двері.

Зсередини повіяло вогкістю й затхлістю. Запах старого дерева, плісняви і ще чогось гіркого, металевого, схожого на засохлу кров. Вона вклала ключі в руку Олекса й рушила темним коридором, не давши йому нагадати про вітання. — Світло вмикається тут, — сказала рієлторка, відчинивши пофарбовані в зелений колір металеві дверцята. Вона смикнула рубильник. Світло спалахнуло й одразу згасло. Коридор знову занурився в темряву, густу й липку, мов смола. На мить Олексу здалося, що в кінці проходу хтось стоїть, але коли він кліпнув очима, там було порожньо. — У старих будинках завжди так, — весело мовила вона й смикнула ще раз. Лампочки загорілися тьмяним жовтим сяйвом. — Бачите? Я ж казала. Олекс зазирнув усередину щитка. Нічого незвичного. Проте холодний протяг торкнувся його шиї, ніби чийсь подих. Він швидко зачинив дверцята. — Сподіваюсь, ці технології не влаштують пожежі, — буркнув він. — Який ви оптиміст, — тихо захихотіла вона. Її сміх луною рознісся коридором, затримавшись у кутках, ніби його повторювали невидимі голоси. — Ось тут кухня, — сказала вона й майже розчинилася в темному дверному отворі. Олекс почув її голос здалеку: — Кран краще сильно не крутити…

Він пришвидшив крок, щоб глянути, де той кран. Він різко зупинився біля входу до кухні. Пролунав глухий гул, наче в надрах будинку щось прокинулося. Труби застогнали. Десь у стінах щось ударило: раз, потім другий. Після цього почувся довгий скрегіт, ніби метал дряпали кігтями, і раптом настала тиша. Неприродна та глуха, ніби вони на мить оглухли. — Чудово… — з іронією промовив Олекс. — Повірте, це ще найкращий варіант для такого типу будинків, — відповіла вона з усмішкою, яка тепер здавалася натягнутою. — Тут є дві спальні на другому поверсі, їдальня біля кухні, велика зала… — вона на мить замовкла. — Ах так, і кабінет, — її очі блиснули дивним світлом. — Там досі збереглася бібліотека перших власників.

Повітря в коридорі раптом стало холоднішим. Ніби сам будинок відчув це як спогад. Десь глибоко всередині пролунало тихе шурхотіння. Через мить почувся глухий стук, ніби щось упало. Вони разом смикнулися. — Знову ці коти, — з блідим обличчям та сухою посмішкою сказала вона. По спині Олекса пробіг холодок. — Можливо, щури? — запитав він. — Щури? — здивувалася вона. — Тут не може бути щурів. Якщо вони колись і були, то зникли ще з першими власниками, — вона розреготалася.

— Як це зникли? — також здивувався він. — Такого не може бути, вони не можуть так легко зникнути. Рієлторка подивилася на нього так, ніби він сказав щось дивне. — Вони вам потрібні? — Навіщо вони мені? — Ну ви так за них турбуєтеся, то й питаю, — відповіла вона і пирхнула. — Краще давайте я підпишу папери та почну заносити речі, — сказав Олекс. Вона швидко дістала документи, і вони підписали договір оренди. — Сподіваюся, що ви створите шедевр, — сказала вона на прощання та сіла у своє авто. — Розважайтеся! — вона знову всміхнулася та швидко поїхала геть. Олекс залишився сам. Він подивився на небо, а потім на ліс і зайшов у будинок. — Треба обживатися…

Після того як він заніс усі речі до будинку, Олекс відчув дивну потребу пройтися кімнатами. Наче сама будівля кликала його настирливо, крізь скрип старих балок і глухий подих протягів у стінах. Він відчував художню цінність цієї споруди. Настрій трохи покращився. Кабінет він знайшов швидко. Двері відчинилися з протяжним стогоном, ніби хтось не хотів пускати його всередину. Повітря тут було важким та застиглим, просоченим пилом і старістю. Промінь світла з коридору ковзнув по меблях, що вкривалися сірим шаром забуття. З каміна вирвався холодний протяг. Різкий, мов подих льодовика. Він торкнувся щоки Олекса, змусивши його здригнутися. Олекс знайшов, де вмикається світло. Кімната одразу освітилася та стала більш об’ємною. Як і обіцяла рієлторка, уздовж усієї стіни тягнулася величезна книжкова шафа. Полиці були забиті томами з потемнілими корінцями, деякі перекосилися, немов старі зуби.