Розділ 27. Напад

Гул стояв у голові від дзенькоту розбитого скла, але це було ще нічого, бо це був лише початок. Далі, ситуація з кожною секундою загострювалася, і тепер я повністю відчула на собі, що таке слово “напад”. Відчула себе загнаною в кут, переляканою маленькою мишкою, яку не тільки жахали, а ще й почали викурювати з її власного гнізда, де донедавна вона відчувала себе в безпеці.

Так, саме викурювати, адже після тисяч розбитих осколків, що розстелилися на паркеті як вранішня роса на листках та ранили мене з кожним моїм наступним кроком, у вікно полетіли незрозумілі шашки, які почали розпилювати їдкий дим. Цей дим потрапляв в очі, проникав в легені та виїдав їх з середини, він вибивав весь кисень та труїв організм, подаючи сигнал мозку покинути будівлю та корком вилетіти на свіже повітря. Але не все було так просто.

Крок, ще один, наступний, і мої ноги пекли, ніби я стрибала по розпеченому вугіллю, а від кашля, що вже спазмами здавлював гортань – нудило. Цей ефект відчувала на собі не тільки я, але тільки я гепнулася на паркет не в змозі більше йти далі, бо серед нас трьох тільки я була боса.

Мама припала до мене відразу. Однією рукою вона нервово обмацувала моє тіло, а іншою рефлекторно прикривала ніс та рот, ніби це могло врятувати її від їдкого диму, що вже заполонив увесь нижній поверх.

Будинок став капканом, пасткою, яка не давала нам ні дихнути, ні вибратися. Біла пелена ядучого диму була повсюди, і була такої густини, що на відстані витягнутої руки вже нічого не було видно.

- Вставай, - проказала до мене мама, і в цю мить Даніель також нахилився до мого тіла, що відмовлялося іти далі.

Голос неньки дрижав, але мушу відмітити – трималася вона досить добре, ніби вже не вперше виплутувалася з подібної ситуації, не враховуючи того, що хвилину тому волала від несподіваного нальоту. Вона, як і всі в цій кімнаті, добре розуміла, що будинок треба покинути як найшвидше, і що паніка – перший ворог у цій справі.

- Не можу, - відповіла я.

Як би там не було, я ще не плакала, але була зовсім близька до цього. Жалість до себе та нестерпний біль робили свою справу приправляючи ситуацію пекучим перцем.

Я погано бачила, не в змозі сконцентруватись, але добре відчувала енергію навколо себе, а енергію Даніеля відчувала майже як свою. Він був повністю сконцентрований на мені, не звертаючи уваги, що коїлося за межами будинку, а там мало не розгорнулася війна. Окрики, спалахи та загрозливі звуки, що пробивалися через розбиті вікна говорили про те, що наступ ще хтось відбивав, а значить була маленька, але все таки надія на те, щоб встигнути дійти до місця про яке говорив Даніель. І по тому, куди ми направлялися, це місце було явно не в будинку, а за його межами.

- Сюди, - раптово почувся владний чоловічий голос, який я колись вже чула, але все ніяк не могла згадати, хто це. – Швидше, сюди, - знову долинало десь неподалік.

- Давай, Еміліє, - Даніель повернувся на голос та не дав мені просто посидіти під стінкою на яку я обперлася декілька секунд тому, - вставай.

Легко було сказати, коли сам був у шкіряних туфлях, що відтісняти своєю підошвою, гостре, як лезо, скло! І я теж хороша! Навіть не можу зрозуміти, чому я відразу не відчула, як гострі леза впивалися у мою плоть. Не інакше, як адреналін зробив свою справу та замаскував все під пеленою страху.

- Ноги, - гаркнула крізь біль, показуючи на свої стопи які вже були залиті кров’ю. Той адреналін ще й досі гепав в голові і пульсував у тих місцях, що були нашпиговані битим склом.

- Давай, доню, - підтримувала ненька, ще не повністю зрозумівши про що я, бо у шокованому стані все одно не змогла повністю оцінити ситуацію.

- Я тебе понесу, - нарешті Даніель зрозумів, що сталося та відціпенівши від побаченого, швидко підірвав мене на руки, неначе я була пушинкою та рвонув у тому напрямку, звідки лунав рятівний голос. – Світлано Іванівно, за мною, - скомандував згодом, і вона, часто киваючи та прокашлюючись, попленталася за нами.

У вітальні, на першому поверсі ми провели від сили дві хвилини, але навіть за цей короткий час отримали низку отрути для здоров’я. Я – так точно, бо коли Даніель ніс мене через кухню, в мене не тільки боліли ноги, зверталися легені, у мене очі випікало пекучим полум’ям. Ніхто не реагував на дим подібним способом, але ж і лінзи були тільки в мене.

Коли двері за нами зачинилися, а їдкий дим залишився за ними я побачила нашого рятівника і не могла зрозуміти, що тут робив Захарій Едуардович власною персоною, тим паче в такий момент. Питати про це мені було ніколи, та і в голові не було нічого іншого ніж кошик сумбурних емоцій та відчуттів, що повністю перекрили нормальне логічне мислення.

Трохи віддихавшись я зрозуміла, що це був запасний вихід через кухню, яким користувалися повара та служниці, аби не попадатися на очі господарям та гостям маєтку.

Даніель поклав мене на підлогу так, що в цей раз я обперлася об сталевий габаритний стіл, що слугував для поварів як основне робоче місце. Холодні боковини сталі заставили тіло здригнутися і прийти до тями, але очі продовжили пекти до нестями, аж допоки я не витягла ті кляті лінзи, що маскували мої майже прозорі зіниці та не викинула їх подалі.

- Мам? – кліпнула декілька разів, а потім запитала перелякано, коли не побачила неньку поруч, але виявилося, що вона сховалася з іншого боку столу.

- Я тут… - протягла перелякана ненька та вхопилася в мою руку і тільки-но вона це зробила, моє тіло повністю пронизало її страхом, що додатково душив та стискав все в середині у тугі вузли. – Я тут, - повторювала на автоматі, - тут.

Даніель у цей час рвонув назад до дверей та виламавши залізний прут із частини кухонного приладдя, що було недавно схожим на мангал, - зробив щось подібне до важеля, який послугував засувом, аби ніхто не пробрався сюди з того боку, звідки прийшли ми.

Полонський старший просто стояв, оцінюючи наш стан, а потім рвонув до виходу, туди, де двері були не замкнені, сіпнув їх та відкрив легенько, похапцем подивився, що на нас чекає там далі.