Розділ 25. Нові союзники

Даніель

Світ перевернувся з ніг на голову. Не такого я очікував, коли вів Емілію по сходах. Десь в закутках моєї уяви я саме повинен був займатися нестримним коханням з дівчиною, що полонила мою душу. Повинен був насолоджувати її тілом та впиватися в солодкі губи своїми губами, смакуючи її плоть, а натомість, я отримав купу головної болі.

Закривавлений Давид, але слава богу живий, витримав поїздку на броньованих позашляховиках до свого маєтку, і я видихнув. Бодай на трохи. Керувати його охороною через Юрія було не складно, але за недієздатності самого лідера роду, було дивно.

Ще по дорозі в маєток ми разом з Юрієм обсудили наступні дії, і вже, коли доїхали до будинку, на нас чекала ціла бригада перевірених медиків на чолі з лікарем, який вже багато років був вірний роду. Вони і прийняли поранене тіло чоловіка в критичному стані, швидко та професійно роблячи свою справу. В лікарню вести його було не розумно, тож вибір був не великий.

Слідом за Давидом, я виніс на руках непритомну Емілію, що відключилася, витративши багато сил, але, як сказали медики, її життю нічого не загрожувало, і я видихнув ще раз, і відніс свою кохану до її кімнати, поклавши на край ліжка.

Я застиг над нею роздивляючись те, що бачив, а картина була кривава. Емілія вся була замазана кров’ю свого батька: волосся, обличчя, руки по лікті, і навіть коліна на яких вона стояла перед закривавленим тілом. Я вже мовчу про сукню, яка колись була кольору слонової кістки, а стала кривавою ганчіркою та ввібрала в себе майже всю рідку сполучну тканину організму Давида Олексійовича. Плазма була повсюди, а я не міг на це просто дивитися.

Стараючись бути ніжним та акуратним, я роздягнув свою сплячу красуню та звільнив її від цього ганчір’я, відкривши своєму погляду карколомні види її оголеного тіла, адже під платтям на дівчині нічого не було окрім мереживних трусиків, від виду яких, в мою кров вприскувалося ще більше хтивого бажання.

Просто триндець якийсь! Я мало очі не зламав, вп’ялившись в її випуклі вершинки, в думках дав собі по руках та швидко пішов до ванної кімнати. Сукню я зняв, але криваві патьоки так і залишилися на її шкірі, які мав наміри змити.

Перш за все прийшлося самому опустити голову під кран та остудити її холодною водою. Згадуючи, як я дивився на Емілію в моргу, ще більш роздягнену, згадував свої відчуття, і тоді вони не були настільки іскристі та палаючі. Тоді, я дозволив собі поцілувати її, бо мене наче магнітом тягнуло до неї, а зараз, я не знаю, як втриматися лише на поцілунках. Вона мій наркотик моє слабке місце, а я безумець, який не може себе втримати.

Декілька разів важко видихнувши, я намочив середнього розміру рушника, який лежав на полиці збоку, викрутив його, аби з нього не капало та знову повернувся до кімнати до своєї найбільшої спокуси. А вона лежала там, ніби чекала на мене.

Фух! Неймовірних зусиль мені коштувала та затія, і поки я витер залишки крові на її шкірі, десять разів потом вмився від пристрасного хвилювання, і був неймовірно вдячний телефону, який завібрував у мене в кишені та переключив увагу на себе.

- Так, - відповів приторно-хриплим голосом своєму батьку, який наярював безперестанку.  

- Охорона Равського не пропускає мене, - пропустивши всі моменти етикету, вивалив все на пряму, приправивши діловито роздратованим тоном.

- А повинна? – перепитав з докорами в голосі, вкриваючи Емілію покривалом, ніби у конверт, поспішно ховаючи від своїх очей звабливі частини її тіла.

- Я приїхав поговорити, - не звертаючи на мої слова зайвої уваги, батько продовжив у своєму владному тоні.

Звісно, що він вже був в курсі всіх подій та я не думав, що він приїде саме сюди, у маєток Равского. Я тут був мало не на пташиних правах, а він тим паче.  Що він хоче від цієї зустрічі, не зрозуміло?

- Залиш свою охорону зовні, - врешті-решт промовив я після паузи, що повисла між нами. - Пропустять тільки тебе, - додав далі, аби він не надумав собі, що тут йому раді та не витрачаючи зайвого часу вийшов йому на зустріч.

Дорогою обдумував все, що трапилося ввечері і маневрував думками як тенісними м’ячиками. Ці думки мали різний присмак: вони були емоційні, хвилюючі, бентежні, але була серед них одна, яка не давала спокою більше за всіх.

Леонард Басс побачив на що ми спроможні, і як на мене, відразу здогадався про все. Збіг обставин, чи, навіть, напевно не збіг, а більше – на перед прорахований хід, бо я більше чим впевнений, що у тому, що сталося – винен сам Басс. Ніхто інший не посмів би стріляти в лідера роду, тим паче у самого Равського, адже Давида завжди підтримувала більшість. А тепер, без сумніву, Басс викрив наші головні козирі, адже він не дурак.

- Бачу, тобі подобається ходити по гостям посеред ночі? – запитав свого родича, який став неочікуваним гостем у цьому маєтку. Він саме впевненим та цілеспрямованим кроком йшов від прохідної, а я зустрічав його на бруківці, залишивши будинок далеко у себе позаду. Не потрібно йому знати усю плачевність нашої ситуації. - Що тебе привело на цей раз? – дивився не на нього, а на охорону, що блукала по периметру та була у всеозброєнні.

- “Чисте полум’я” і та сила якою ти користувався сьогодні на званому вечорі, - знову ніяких привітань, а відразу до справи та до тієї теми, яка його і привела сюди посеред ночі.

- Он як? – зробив вигляд, що здивувався, хоча чекав подібного. - Настільки пам’ятаю, тебе не було на званому вечорі, - засунув руки в кишені, аби не видати своїх переживань.

- Цього і не треба було, - батько підійшов ще ближче, неначе вивчав мене, вдивляючись в мої очі. Такий собі прийом, аби розуміти настільки я чесний з ним. - Всі як один говорять про те, що на ньому сталося. Я навіть відео бачив з тобою в головній ролі, і не вірив своїм очам, - його очі блищали не так від вуличних ліхтарів, що освітляли подвір’я по периметру, як від емоцій, які він пересилював в середині.

Звісно, він хотів інформацію з перших вуст, адже все знати – було його окремою фішкою. Захарій Полонський завжди жив за правилом: “Попереджений – значить озброєний”.