Розділ 18. Важкість усього світу.

Додому, а точніше у маєток Равського ми поверталися відразу після закінчення ради. Сам Давид Олексійович неначе пірнув у свої думки та з притаманною йому глибиною, плавав посеред них майже всю дорогу. Його сивина та важкий погляд придавали цьому дійству особливої енергетики, яка ніби отруйна павутина передавалася і іншим.

- Вони щось задумали, - ніби вклинювався в думки Равського, Даніель озвучив свої висновки.

- Чому? – запитала я. Зараз, звісно, коли всі мої переживання були позаду, я ніби ожила та піднялася, розправила плечі. - Мені здалося, що все пройшло досить добре.

- Тобі здалося, - потер Давид перенісся та нервово відкинувся на спинку крісла, тяжко видихаючи. - Ти ще зовсім мало знаєш про цих людей та про їхнє вміння щиро дивитися тобі в очі та робити підступні вчинки за спиною.

У салоні автомобіля на декілька секунд запанувала повна тиша, що тільки збільшувала градус напруження.

- Вікторія та Елеонора здалися мені непоганими, - не могла повністю погодитися з ним та висказала власну думку. Не те, що мені хотілося йому перечити, просто ніби серце підказувало, що вони не такі вже й погані. Тим паче вони жінки, а значить матері, їм не чужі розуміння, підтримка та сприяння.

- Ти права, - Давид повернув голову на мене та подивився з розумінням. - Серед того серпентарію вони менш отруйні, але не можна довіряти і їм.

- А як же твій батько? – перевела погляд на Даніеля, що так само задумливо дивився кудись в даль через бокове вікно, перебираючи в голові щось своє.

- Йому б я не довіряв в першу чергу, - доволі швидко та впевнено відповів хлопець та взяв мене за руку, перебираючи мої пальці.

- Дивні у вас родинні зв’язки, - іронічно протягла.

І справді дивно. Всі як один говорять про родини, сім’ї, зв’язки, а по суті, окрім цих назв немає нічого. Кожен сам за себе – батьки окремо, діти окремо. Якась нестандартна соціальна група зі своїми законами та правилами, де переплутані всі сімейні цінності.

- Захарій одинак, але у свій час він може стати гарним союзником, тим паче, що якщо ви будете разом та в подальшому створите сім’ю, з’єднавши два роди та підсиливши кров, він та його рід тільки виграють від цього. Зараз же Полонський грає на дошці нейтралітет. – Равський озвучив свої умовиводи. - Вичікує.

Навіть не знаю, що саме цими словами хотів сказати чоловік та я із усього видавленого ним тексту почула лише ключові слова, які мене збентежили.

Сім’я?! Продовження роду?! Давид Олексійович так просто говорив про це, що мені аж моторошно стало.

Блін, яка сім’я, яке продовження?! Я не знаю що буде через п’ять хвилин, а мені про такі речі говорять. Я сама ще дитина, ходяча халепа, а від подібних слів взагалі відчула себе інкубатором для народження майбутніх рекрутів. І так на душі гидко стало та приторно… Жах! Куди я вляпалася? Ще й по своїй волі…

Мій неспокій відтанцьовував у очах, що не могли сконцентруватися на одному та бігали по салону не в змозі пригальмувати. Звісно це була не паніка, але ж і не повний спокій. Спокій зараз хіба-що тільки снився.

- Думаю він не так вичікує, як образився на те, що його не поставили до відома, а лише перед фактом, - Даніель відчувши коливання в моїй психіці, стиснув мою долоню та продовжив. – Гордість завжди була його сильною та слабкою стороною одночасно. Як його син, я це знаю достеменно. – Видихнув, схоже, що згадав відповідні моменти у своєму житті, що підпадали під опис. – Він гордий, але здоровий глузд теж одна із його сильних сторін, тож, впевнений, що у свій час він зробить правильний вибір.

Цей настрій і ці розмови з відчуттям, ніби ми до війни готувалися, - нагнітав. Добре, що до маєтку не так вже й було далеко, і вже за декілька хвилин машини пересікли пункт охорони та заїхали на подвір’я. Даніель швидко вийшов з машини та подав мені руку і це було так приємно, відчувати ось такі маленькі прояви піклування з його боку. Який би пригнічений не був мій настрій, а від цього простого жесту, посмішка автоматично засяяла на моєму обличчі, але зовсім скоро спала, збільшуючи рівень хвилювання.

- Даніель, - Давид Олексійович звернувся до мого джентльмена, щойно вийшов з автівки, - зайди будь-ласка до мене в кабінет, треба поговорити.

- Добре, - відповів той, а у мене від такого прохання настрій різко впав ще нижче. Не знаю чому, та чогось мені здалося що мова буде йти про мене, тільки ось мене туди ніхто не кликав.

- Я піду в сад, - відразу проінформувала Даніеля про своє місце дислокації, на перед давши йому зрозуміти, де я його буди чекати.

До обіду ще було рано, а повертатися в кімнату, яку мені гостинно виділив господар маєтку, - мені не хотілося. Все, чого зараз хотілося, так це подихати свіжим повітрям, а не сидіти у чотирьох стінах як заручниця.

- Добре, - ще раз продублював Даніель та сухо чмокнув мене у скроню, повільно, але впевнено крокуючи за Давидом.

Цей час на самоті мені був потрібен. Раз зайшло питання про сім’ю та родинні зв’язки, мене не оминула думка про маму. За декілька днів вона повинна буде повертатися додому з своєї короткої та неочікуваної відпустки яку для неї організував Даніель.

Як не крути, а я сумую за нею. За її протяжним “Міл-л-я!”, яким вона добиває мене до рубки, за її частіше безпідставними переживаннями, за її нестерпними докорами, а найбільше за її домашніми котлетами та салатом з огірків та помідорів. Адже в цьому дому настільки “вишукані” страви не готують, а мені так хочеться відчути цей смак домашності, простоти та затишку, своєрідної безпеки яку я відчувала у нашій старенькій квартирі, у своїй маленькій кімнаті з інтер’єром для підлітка.

Все так змінилося за останній місяць, до непізнаванності, і відчуваю, що згодом будуть ще більші метаморфози. Вони насуваються як буря – поступово та тихо, а потім з усією силою ударять своїм шквалом. І перші її проблиски я побачила у очах Даніеля, що через деякий час йшов тією ж стежкою, що і я до цього, минаючи кущі та дерева у моєму напрямку.